— Я теж, — сказала Ютка. — Може, це наш Жолі?
Жолі заплакав ще голосніше.
— Якби це був Жолі, він давно б уже сказав, — мовила мама. — А тепер — гайда спати! Жолі, перестань плакати, годі!
— Але я… я ще не зробив уроків.
— О дев’ятій годині вечора не можна робити уроки. О дев’ятій вечора треба спати.
Жолі заридав.
Мама не на жарт занепокоїлася. Ще занедужає дитина від такого плачу! Вона махнула рукою татові, і той підійшов до Жолі. Він ніжно погладив сина по розкуйовдженій голівці.
— Ти хотів мені щось сказати, Жоліко?
— Та-а-к, хо-о-о-тів ска-а-а-за-а-а-ти! Це я, я відклеїв марку од паперу! Я думав… я думав… я тільки хотів, щоб у мене на острові був їжак!..
— На якому острові?
— На тому… який… до якого… якби побілити комірчину… якби я був слухняний… і гарно поводився…
— А ти гарно поводишся?
— Я не знаю… не знаю… я завжди хочу гарно поводитись… але я сам не можу… бо всі помічають, коли я поганий. А як гарно поводжусь… не бачать… не кажуть… І в мене вже немає мого острова на «Дошці шаленої поведінки»!..
— Маєш слушність, Жолі, — промовив тато замислено. — Такого маленького хлопчика не можна залишати самого в розбурханому морі, бо так він ніколи не дістанеться до острова. То що, човна поставимо на місце? Вирушатимеш знову?
— Та-а-ак, — схлипнув Жолі.
Тато взяв кольорову крейду і знову намалював на дошці острів. Коли хочете, цей острів був ще кращий і веселіший, ніж попередній. На ньому розквітали й червоні квіти, й сріблясті рибки бавились біля берега, вискакуючи з морських хвиль. Над морем і островом кружляли чайки. Та й у човні сидів уже не тільки хлопчик, але й тато, і мама, і двійко дівчаток.
— Всі допомагатимуть тобі веслувати, — сказав тато.
— Але острів увесь мій? Він буде моїм? — спитав Жолі.
— Увесь твій.
У Жолі вмить висохли сльози.
А Каті шепнула йому:
— Глянь, Жолі — я накручую будильник на п’яту годину. Я встану, і ми разом поробимо уроки. Добре? А зараз біжи вмиватися.