Жолі пополотнів. Відпускає?! Та, певно, всі вже давно шукають його! У школі, в поліції, в лікарні! І сестри плачуть, і мама плаче. А тато!..
— Я побіжу додому!
— Сам? Так пізно? Ні, самого не пущу. Підеш зі мною! І де ти взявся на мою голову? В мене й без тебе клопоту по зав’язку!
Тьотя Єніш взяла Жолі за руку й повела додому.
На вулиці вже було темно, хоч в око стрель. Крамниці давно зачинено. Що ближче підходили до домівки Жолі, то дужче калатало в нього серце. Нарешті увійшли в підворіття. Там стояла двірничка. Вгледівши Жолі, вона загукала:
— Ковачі! Ковачі! Заспокойтеся! Жолі вже тут… привели шибеника!
Коли ви гадаєте, що на Жолі вдома чекало суворе покарання, ви помиляєтесь. Але те, що чекало на нього, було іще гірше…
Ютка та Каті голосно плакали і приказували: «Де наш Жолі? Що трапилось з нашим маленьким братусем? Чи не попав він під трамвай? Чи не збила його машина? А може, виліз десь на паркан і впав звідти, а зараз лежить у лікарні з поламаними руками й ногами?.. Ой, де шукати нашого Жолі? Аби тільки повернувся додому! Ми віддамо йому ведмедика Цілі…»
Мама місця собі не знаходила — так хвилювалася. А тато пішов шукати Жолі — на вулицю, до школи, потім до відділку поліції. І всіх питав: «Не бачили мого синка? Русявий, у сірому пуловері, в білих шкарпетках, у коричневих босоніжках… Дуже схожий на мене…»
Ніхто не бачив Жолі, і тато сумний-сумний повернувся додому.
Отож коли тьотя Єніш привела маленького волоцюгу, всі невимовно зраділи. Сестри кинулись його обіймати, мама заплакала, у тата проясніло обличчя.
Тьотя Єніш розповіла, що Жолі та її син Шаньї гралися в підвалі з їжаком, а потім хотіли йти з бідоном за школу — ловити ще одного їжака.
— А тепер я піду, — сказала тьотя Єніш. — Мені ще треба побалакати з моїм сином…
Жолі стояв у передпокої. Там була сила народу — позбігалися всі сусіди. Кожен квапився дати пораду. «Якби мій таке устругнув, убила б!» «Не давайте йому вечеряти, хай лягає спати голодний!» «Спати?! Коліньми його на кукурудзу — хай стоїть три доби!» «Оце вам нинішні діти! Саме тільки горе з ними!»
— Іди у ванну, помий руки й сідай вечеряти, — промовила мама дуже тихо. А сусідам сказала:
— Дякую вам за співчуття, бувайте здорові!
Сусіди пішли. Ютка та Каті накрили стіл скатертиною, і мама принесла вечерю. Юшка-гуляш і пампушки! Це ж найулюбленіші страви Жолі! Кожному припало по три великі чудові пампушки. Вечеряли мовчки. Ніхто не обзивався до Жолі і словом. Ні — «де ти ходив, шибенику?», ні — «стань у куток!», ні — «ми так перехвилювалися через тебе!» Навіть не сказали, що «коли це станеться ще раз…»
Жолі чекав кари. Але з’їли юшку-гуляш, з’їли пампушки, мама сказала: «На здоров’я вам!», зібрала брудний посуд, підмела хлібні кришки й пішла на кухню. Сестри і тато так само мовчали.
Жолі поглядав на «Дошку шаленої поведінки». Він одразу помітив, що там не все гаразд, не так, як було вранці. Аж нарешті збагнув — не було малюнка острова! Не було ні синього моря, ні пальм, ні бакенів, ні човна! На стіні висів новенький білий пакувальний папір. Був острів — немає острова!..
Жолі заридав. Але ніхто не звернув на нього уваги. Дівчатка прибирали, мама на кухні мила посуд, тато сидів за своїм креслярським столом. Жолі плакав, голосив, зойкав — геть-чисто духовий оркестр!.. Але всі мовби й не чули.
— Нічого не розумію! Куди могла подітися та заява? — раптом озвався тато.
— Я нічого не займала на твоєму столі, тату, — сказала Каті.