— Будь ласка. Але як? Мені також перейти на «ти»?
Вона похитала головою й мовила:
— Не люблю офіційного тону. Він наганяє нудьгу. Хоч можу бути дуже коректною, якщо треба. Можу пококетувати, причепуритися, підвести очі й нафарбувати губи.
Мартін Бек ледь розгубився.
— Хочеш чаю? — раптом спитала вона. — Добра штука — чай.
Він залюбки випив би, але відповів:
— Нащо такий клопіт. Не треба.
— Дурниці, — сказала вона. — Який там клопіт. Стривай, я приготую і щось попоїсти. Гарячий бутерброд буде якраз до речі.
Мартін Бек відчув, що й бутерброд охоче з'їв би, і не встиг він відмовитись, як вона повела далі:
— Щонайбільше десять хвилин. Я завжди щось готую. Це так просто. І корисно. Чому не зробити собі приємність. Коли на душі важко, приготую щось смачненьке. Запарю чаю, підсмажу хліба, а тоді й побалакати можна.
Мабуть, краще й не відмовлятись, однаково нічого не допоможе. Мартін Бек відчув у ній наполегливість і силу волі, перед якою неможна встояти.
— Дякую, — покірно сказав він.
А господиня вже поралася біля плити. Щоправда, зчиняла забагато гуркоту, але робила все спритно й швидко.
Такої вправності він ніколи не бачив, принаймні в Швеції. За сім хвилин вона встигла приготувати шість скибок підсмаженого хліба з тертим сиром та шматочками помідора і закип'ятити великий чайник окропу. Поки вона мовчки поралась, Мартін Бек намагався визначити, скільки їй усе-таки років.
— Тридцять сім, — сказала вона, коли вже сіла до столу.
Мартін Бек отетерів і не зміг приховати цього.
— Як ти вгадала… — почав він.
— А що, справді вгадала? — перебила вона його. — Тепер їж.
Бутерброди були дуже смачні.
— Я вічно голодна, — пояснила Рея! — Їм по десять або й по дванадцять разів на день.
Той, хто їсть по десять чи дванадцять разів на день, звичайно має клопіт із вагою.
— І нітрохи не гладшаю, — сказала вона. — Хоч яке це має значення. Плюс-мінус кілька кілограмів нікого не міняє. Принаймні не міняє мене. Правда, якщо я не попоїм, то роблюся кусючою.