— Мій. Отримала в спадок кілька років тому. Але тут поліції нічого шукати. Нема ні перепродувачів наркотиків, ні гральних закладів, навіть повій і злодіїв. — Вона перевела дух і додала — Хіба що трішки підривної діяльності. Ворохобні думки. Але ж ви не з політичної поліції.
— Ви певні, що ні?
Вона раптом щиро засміялася приємним, заразливим сміхом.
— Я не зовсім дурна.
«Ні, що правда, те правда», — подумав Мартін Бек, а вголос сказав:
— Так, ви вгадали. Я маю справу майже з самими насильствами. Навмисними й ненавмисними вбивствами.
— Тут ні того, ні того нема. За останні три роки навіть не було бійки. Правда, взимку хтось виламав двері на горище й забрав різний мотлох. Довелося звернутись у поліцію, страхові компанії вимагають цього. Звісно, з поліції ніхто не прийшов, не мали часу, та відшкодування я однаково одержала. Головне, дотримати формальностей.
Вона почухала потилицю:
— Ну, то чого тобі треба?
— Побалакати про одного пожильця.
— Одного з моїх?
Вона насупилась, наголосивши на слові «моїх», ніби така можливість вразила й занепокоїла її.
— Не з теперішніх, — сказав Мартін Бек.
— Цього року тільки один вибрався.
— Сверд.
— Справді, був такий. Він вибрався весною. А що з ним сталося?
— Нема живого.
— Його вбили?
— Застрілили.
— Хто?
— Може, самогубство. Але ми цього не певні.
— А не можна нам розмовляти не так офіційно?