І так само, напівпошепки, у відповідь:
— Можу.
І повісила трубку.
До завтра.
Нічого немовби не сказано, а як радісно! Здається, не було ніякого вечора приниження, вечора страхів, сорому…
Але був він, був, не обдурюй себе, Ігорю. І як не гірко, не затуляй радістю бридкого відчуття власної боягузливої безпорадності…
У будинку всі ще спали, коли Ігор навшпиньки пройшов до вікна фарбованими мовчазними мостинками і навстіж розчинив його. Вікно виходило на вулицю, як і раніше, безлюдну. Пахло сіном, зіпрілою травою і ще — чітко — горілим. Запах горілого тягнувся звідкись здалеку, мов нагадування про недавню пожежу.
Де вона була? В центрі міста? На околиці? На небі жодної хмаринки, жодного димка — рівне, білясте, вигоріле за літо полотно. Але запах такий, наче півміста згоріло…
Ігор тихенько відчинив двері, пройшов повз порожню вітальню, повз передпокій, вибрався на подвір’я. Вісім на годиннику, на гарному годиннику марки “Слава”, якого Ігор ховав у кишені штанів, ховав від усіх — тут, у минулому. Можна собі уявити подив старика Ледньова, якби він побачив цей супермодний годинник з зеленуватим циферблатом під гранчастим склом. Поки не уздрів, Ігор був обережний.
Помився до пояса, пострибав для пристойності, — мовби й зарядку зробив. Добре б поснідати! Мало який день випаде… А до десятої ранку, до зустрічі з невідомим дядьком Матвієм, ще далеко.
На ганок вийшла Софія Демидівна, побачила Ігоря, зойкнула:
— Боже мій! Ану, мерщій до хати, мені вмитися треба.
Вона закуталася в картату хустку-плед, під якою, як визначив Ігор, видно було рожевий, аж до п’ят халат. Судячи з її всміхненого обличчя, особливої незручності вона не відчувала, а охала так, для пристойності.
Однак Ігор підхопив сорочку, що впала на траву, шаркнув ніжкою, здійнявши при цьому невеличку хмаринку пороху, і негайно зник у будинку, повторюючи:
— Пардон, пардон, я сліпий, я нічого не бачу…
Але на ганку затримався, запитав:
— Погодуєте, хазяєчко?
— Буди свого супутника. Снідати будемо.
Будити Ледньова — справа звична. Щоранку Ігор цим займався, наловчився. І нині — із стогоном, з образами і дрібними скривдженнями — проте прокинувся старик. Вмиватися не схотів:
— Мені від води ще більше спати хочеться. Я й так чистий. Ти що, забув: ми ж третього дня у лазні милися…
Бог з ним, нехай не вмивається. Але як його вдома залишити, щоб не ув’язався за Ігорем? Проблема! Пригадується, ще вчора надвечір він виявив бажання поблукати містом. Говорив:
— Все одно Пелікана чекати…