І сказав це при хазяйці. Вона, природно, здивувалася:
— Кого чекати?
— Григорія Львовича, — пояснив Ледньов.
— Якось дивно ви його назвали…
Довелось Ігорю втрутитися:
— Був випадок. Григорій Львович нам одну байку розповідав про пелікана. З того часу ми його так інколи кличемо. Жартома. Він не ображається. — І безжалісно наступив під столом на ногу професора.
Той скривився, але змовчав. Згодом, коли залишилися самі, не забув поцікавитися:
— Що я не так сказав?
— Бачите, — пояснив Ігор, — Софія Демидівна здивувалася. Значить, Пелікан не афішує тут свою кличку.
— Дивно, — не розумів Ледньов. — Тут, з рідними, не афішує, а з нами, сторонніми, будь ласка. Ми, божою милістю, Пелікан Єдиний…
Ігореві це також здалося дивним. Привчений в усьому шукати пояснення, він і тут знайшовся: у домі Софії Пелікан — людина респектабельна, надто лояльна. Ось учора з контррозвідки приходили. Якби Софія, проста душа, сказала їм про пташину кличку, відразу викликала б підозру! А так — Григорій Львович, пристойна людина, відсутня лише. А те, що їм, стороннім, Пеліканом назвався — так на те вони і сторонні: сьогодні тут, завтра — шукай вітра в полі! їм якраз справжнє прізвище й знати не варто.
Все це могло відповідати істині за однієї умови: Пелікан чи колишній, чи нинішній нелегал. У цьому Ігор не мав сумніву.
Снідали вчотирьох. Ліда сиділа навпроти Ігоря і дивилася на нього якщо не закохано, то захоплено. Ігореві було ніяково. Він на Ліду не дивився, втупився в тарілку з вівсяною — нелюбимою! — кашею, скріб її ложкою. Захоплення інфантильної гімназистки він відносив за рахунок прочитаних учора віршів. І не стільки Блока, скільки тих, що вона за Ігореві вважала… Як же: знайомство з піїтом. Такий факт юній баришні-емансипе може легко голівоньку запаморочити.
Поїли. Ігор хазяйці подякував, попросив дозволу залишити стіл:
— Мені до міста треба.
— Я з тобою, — сказав старик Ледньов.
Як Ігор і чекав! Та це ще півбіди. А тут ще й Ліда:
— Можна, і я теж?
Гаразд, з професором Ігор ще згоден, але Ліда — це вже занадто. Треба якось викручуватися.
— Що ви, що ви! — удавано перелякався він. — Відчуваєте: запах який? Кажуть, пожежі в місті…
Старик Ледньов, людина божа, хитрої дипломатії не навчена, негайно запитав:
— Хто каже?