— Гаразд. — Пащенко бачив, що Ігор намагається виправдатися, і не хотів терпіти приниження друга. — На суді пояснення писатимеш. А я тобі не Феміда з вагою, у мене очі вперед дивляться. І як ти думаєш, що вони бачать?
— Що? — Ігор не стримався — посміхнувся.
— Вони бачать чудове порожнє маршрутне таксі, яке кулею домчить нас до площі імені Фелікса Едмундовича. Мчімо.
І вони помчали.
Потім, вже лежачи в ліжку, збираючи — користуючись цитатою з улюбленого Ігорем Блока — “воспоминания и дела” минулого дня, Ігор думав про те, що до цього часу не знав Пащенка. Ким він його вважав? Веселим хлопцем, непоганим приятелем, з яким легко почесати язика, блукати вулицями, сидіти десь у теплій компанії, залицятися до дівчат. А він другом виявився. Справжнім. З тих, кого не треба просити про допомогу — вони самі знають, коли допомога потрібна…
А все-таки, чому “ввічливі хлопці” злякалися? Їх п’ятеро, а проти них — лише двоє, бо себе Ігор рахувати не мав права. Злякалися двох? Навряд. Захотіли, то відлупцювали б і Валерку, і Алика найкращим чином. Але ж відступили… Може, шуму не хотіли? Певне, так. Тихенькі, інтелігентні хлопчики, не хуліганять, маленьких не ображають, до старих не чіпляються. І раптом бійка. П’ятеро проти двох. Тут винних шукати не треба: кого більше, ті й винні. Могла трапитися осічка: вийшли б вони з відпрацьованого образу на виду у мешканців будинку, які збіглися б сюди на шум. А цього їм дуже не хочеться!
Тут задзвонив телефон. Він у Ігоря на підлозі стояв біля ліжка. Взяв трубку — Настя.
— Ігорю, що сталося?
— А що сталося?
— Мені Наталка дзвонила.
Базікало Валерка!
— Ну й що вона каже?
— Що тобі загрожували. Через мене, навіть ножем лякали. Це так?
— Ну, так…
— А ти не побоявся! Валерка казав, що він спеціально до мене у двір приїжджав, думав, бійка буде, а ти пройшов крізь них, як ніж крізь масло…
“Ніж крізь масло” — це вже з Валерчиного репертуару. Як він Ігореві подвиги розмалював — можна собі уявити! Дарма, виходить, Ігор на нього клепав: друг — він в усьому друг.
— Який там ніж, яке масло… — важко було Ігореві це промовляти, але інакше не міг. — Злякався я, Насте, як останній першокласник. І якби не Валерка, не знаю, що й було б.
— Ось що, — Настин голос став діловим і суворим. — Тепер я тебе проводжатиму. Щоразу. Спочатку ти мене — до під’їзду, а потім я тебе — до тролейбуса.
Що ж, це вихід. При Насті, можна бути впевненому, до Ігоря ніхто з тих хлопців не причепиться. Тільки чи скористається він ним, цим виходом? Треба вже зовсім себе не поважати…
— Дурниці, Насте, що ти вигадуєш?
— А що? Я знаю цих хлопців. Покидьки. Вадька там один, петеушник, він у мене минулого року закохався, проходу не давав, а я його відшила одного разу. Тепер він вважає, що я нікого не можу полюбити — не маю права.
— А ти можеш? — серце завмирає, напівпошепки.