— Настенько, я хочу тебе бачити! — Незчувся, як на “ти” її назвав.
І вона так само відповіла:
— Хочеш — приїжджай.
Наче маленький хробачок всередині прокинувся: заточило.
— Ти мені обіцяла — в кіно…
Страуси, осінні птахи…
— Давай, якщо хочеш. Куди?
— В “Росію”. А потім у кафе посидимо.
— Я буду біля Пушкіна через годину. Запланована програма розпочата як слід. Чим закінчиться?
Поки дивилися фільм, а потім сиділи в “Московському”, Ігор весь час намагався порівняти Настю з Лідою. Не тому, що Ліда йому сподобалася — нічого подібного, такої навіть і думки не було, — він перевіряв те миттєве враження, яке виникло в нього, коли Ліда вперше ввійшла до кімнати. Тоді він подумав, що вона дивовижно схожа на Настю. Потім зневірився в цьому. Тепер, сидячи за невеличким столиком кафе, просто у вічі дивився на Настю, як недавно Пеліканів хлопчак гонець — на нього самого, на Ігоря.
Настя навіть запитала, на якусь мить відірвавшись од морозива:
— Що ти у мені побачив?
Мало не бовкнув механічно: нічого не побачив. Та здогадався вчасно, що дослівний зміст пролунає образливо. Висварив себе за неуважність, сказав грубувато:
— Чи сама не знаєш…
— Чесно — не знаю.
Язик став важким, незграбним. Від морозива, чи що? Своєрідна анестезія…
— Дуже ти гарна…
— Ось і збрехав! — чомусь зраділа Настя. — Я себе знаю і не спокушуся на це.
А може, вона хотіла, щоб її переконували?
— Ні, гарна, дуже гарна! — вперто наполягав Ігор. — Не вір дзеркалу.
Двозначне вийшло речення. Значить, краще не вірити дзеркалу, але можна й повірити: щось воно відтворює… Настя, на щастя, двозначності не помітила чи не хотіла її помічати.
— Звичайно, тобі вірити приємніше…