— По-перше, треба про цих дженджиків Насті сказати. Вона їх, безумовно, знає, хай має на увазі, коли вже розплодила собі таких кавалерів. І тебе цінуватиме більше: не злякався, мовляв, труднощів заради дами… Ти кажеш, вона на Кутузовці проживає? І Алик там… — Це його колега стрибун, друг-соперник. Все прагне познайомитися, та якось не виходить. В нього приятелів — цілий проспект.
— Навіщо мені його приятелі?
— Про всяк випадок. Зберемо товариство і налякаємо цих покидьків — до Окружної дороги поповзуть.
Це був вихід. Наполохати. Сила на силу. Закон Ньютона: на всяку дію існує протидія, хай вибачить вчитель фізики таке довільне трактування фізичної класики. Показати “цим покидькам”, як висловився Валера, ньютонівську правоту.
А самому обабіч стояти? Двоє б’ються — третій не заважай, старе дворове правило? Таким собі полководцем на гірці…
— Дякую, Валерко, навчив уму-розуму. Як варіант — приймаємо. На майбутнє. А поки що подивимося за розвитком подій.
— Сам підеш?
— Вгадав.
— А відлупцюють?
— Це точно, що відлупцюють?
— Звичайно. Запросто. Може, все-таки я з тобою?
Чудовий хлопець Валера, справжній друг!
— Дякую, Валеро, та сьогодні я піду сам.
— Ну гаразд, — засміявся. — Ввечері подзвони.
— Я, певне, пізно прийду.
— До дванадцятої, ти ж знаєш, я спати не лягаю. А пізніше ти не прийдеш, бо батьки хвилюватимуться.
Що правда, те правда. На тому й порішили, тим паче, що перерва закінчилася, дзвінок навіть сюди, у кінець подвір’я, долинув. Треба поспішати: математик не терпів запізнень…
І все-таки поки наважився подзвонити Насті, хвилин п’ятнадцять довкола телефону ходив. Виправдовував себе: мовляв, необхідно придумати конкретну пропозицію — як вечір провести. А насправді вагався з рішенням, бо ж дзвінок до Насті і був рішенням, після якого відступати пізно.
Як у воду з кручі: схопив трубку, набрав номер.
— Насте? Мене Ігорем звати…
І всі страхи, всі безглузді сумніви та побоювання здалися дрібними і вигаданими, коли почув трохи примхливе:
— Нарешті! Я вже й чекати втомилася…