І все ж таки у неї є щось спільне з Лідою. Навіть не щось — багато. Очі, їхній вираз, особливо коли вона посміхається, і сама посмішка, і ямочки на щоках. І волосся — обидві біляві…
Та хіба дивна оця схожість? Адже він побачив Ліду такою, якою хотів. І хотів її побачити схожою па Настю, бо про іншу дівчину не мріяв. А те, що Ліда здалася згодом іншою, — так це природно. Настя — тут, Ліда — там. Ліда— людина з чужої пам’яті, хоча і перепущена крізь Ігорів світогляд, крізь його фантазію.
Та й взагалі: хіба було б що-небудь там, у горезвісній чужій пам’яті, якби не Ігорева фантазія?..
А поки що фантазувати не варто: пів на десяту на годиннику, Настя наперед попередила, що о десятій повинна повернутися додому, обіцяла мамі. Отже, не буде прогулянки в Олександрівському саду… Ну нічого, це ж не востаннє.
— Сьогодні ти не поспішаєш?
З підколюванням запитала. Виявляється, не забула Настя першого прощання-проводжання.
— Я тепер ніколи не поспішатиму. Обіцяю тобі. Обіцянка обіцянкою, а час підганяє. В першу чергу
Настю. І все ж до Калінінського проспекту, до Арбатської площі вирішили дійти пішки — тут неподалік! — а біля пошти на проспекті сісти на тролейбус.
Думав: сказати Насті про хлопців чи ні? Пащенко радив розповісти. Мовляв, виростеш в її очах. Ігор все-таки вирішив не говорити. Хай він виглядає в очах Насті не вище, аніж є насправді. Його ста вісімдесяти сантиметрів цілком вистачить на все…
Велика Федора… Що ти зі своїми сантиметрами через півгодини робитимеш?
Дивно, йому вперше за весь час його мандрівок у минуле забажалося розповісти про них. Аж розпирало від бажання це зробити. Зупиняло тільки те, що не повірить Настя. Та й хто повірить в фантасмагорію, в диво, в антинаукову фантастику? Чи не зміг більше тримати в собі все це, чи Настя сприяла своєю схильністю до відвертості, тим паче — до бажаної, але вирішив спробувати, грунт промацати: як сприйматиметься? Не в лоб, звичайно, не за одним заходом. Потроху-помалу. Здалеку.
— Ти куди збираєшся після школи?
— На філфак, певне. А ти?
— Сусідами будемо. На історичний.
— Давно вирішив?
— Мабуть, давно. З дитинства книжки про російську історію любив. Раніше Смутним часом цікавився, пам’ятаєш, був такий після смерті Івана Грозного, а тепер в недавнє минуле мандрую.
— Куди саме?
— У громадянську, у вісімнадцятий рік.
— Чому саме у вісімнадцятий?
— Розумієш, в чому річ: дід у мене дев’ятсот першого народився, в кінці літа вісімнадцятого пішов пішки з Ростова-на-Дону до Москви…
— Для чого?
— Застряв він у Ростові. Батьки відправили його до родичів — сестра прабабусі там, здається, жила, сім’я її, а тут революція, війна почалася. Ну, він і втік від родичів…