«Уже десята! Клара, мабуть, вже чекає на мене».
Швиденько вбравшись у білий льняний костюм, він відчув неймовірну легкість. Клару він знайшов біля тенісного корту. Вона також була вбрана у біле і прогулювалася в компанії юних австрійок, які, побачивши Жана, швиденько зникли.
— Я налякав їх?
— Ні, Ви їх збентежили… Вони розповідали мені свою історію.
— Цікаво?.. Ви ж мені розкажете?.. Як Вам спалося сьогодні?
— Просто чудово! Підозрюю, що цей Бестекер додає снодійне у наші напої.
— Не думаю, — відказав Жан. — Я спав, як убитий, та прокинувся під ранок з ясною головою.
А потім за мить додав:
— І абсолютно щасливим.
Вона дивилася на нього, посміхалася і мовчала.
— Ходімо цією стежкою, — мовив він. — І Ви розкажете мені історію юних австрійок… Станете моєю Шахерезадою…
— От тільки в нас не буде тисячі і однієї ночі…
— На жаль!.. У нас?..
Вона перервала його:
— Ці дівчатка — близнючки. Спочатку вони мешкали у Відні, потім — у Будапешті, і не було в них інших близьких подруг. Коли їм виповнилося вісімнадцять, вони познайомилися з одним угорцем, який походив зі старовинної та благородної родини… Він був прекрасним, наче бог, артистичним, немов циганський музика… Того ж дня обидві сестри шалено закохалися в нього. Декілька місяців потому, він освідчився одній із дівчат. Інша, у відчаї, марно намагалася втопитися. Тоді обраниця графа Нікі вирішила відмовитися від свого щастя. Дівчата надумали померти разом. Саме тоді вони, як Ви і я, отримали листа від готелю «Танатос».
— Яке божевілля! — вигукнув Жан Моньє. — Вони ж молоді та вродливі… Чому б їм не переїхати до Америки, де б вони зустріли інших, закоханих у них чоловіків?.. Лише трішки терпіння…
— Сюди завжди потрапляють ті, кому бракує терпіння, — меланхолійно відзначила Клара. — Однак, кожен з нас стає надзвичайно мудрим, коли справа стосується інших… Хто це сказав: «Кожному досить мужності, аби витерпіти горе іншого»?
Мешканці «Танатоса» цілий день могли бачити, як пара, вбрана у біле, прогулювалася алеями парку, гірськими схилами та вздовж розщелини. Чоловік та жінка щось пристрасно обговорювали… Коли смеркало, вони повернулися до готелю. І садівник-мексиканець делікатно відвернув очі, коли їхні руки сплелися в обіймах.
Після вечері Жан Моньє відвів Клару в маленьку вітальню, де весь вечір нашіптував щось їй на вушко. Здавалося, його слова тішили молоду жінку. Перед тим, як піднятися до себе, Жан зайшов до містера Берстекера. Той сидів у кабінеті і гортав якусь чорну книгу. Містер Берстекер перевіряв рахунки. Час від часу він брав до рук червоного олівця і викреслював якісь рядки.
— Доброго вечора, месьє Моньє! Чи можу я Вам допомогти?
— Так, містере Берстекер… Принаймні, я на це сподіваюся… Те, що я скажу, здивує Вас… Така раптова зміна… Але життя таке несподіване… Коротше, я прийшов сказати, що передумав… Я не хочу помирати.
Містер Берстекер звів на нього здивований погляд.