— Саме так, — відповів Містер Берстекер багатозначно. — Саме так.
— Тож, познайомте нас.
Коли проста, однак, чудова й відмінно подана вечеря скінчилася, Жан Моньє вже знав у загальних рисах усе про життя Клари Кірбі-Шоу. Вона була дружиною багатого і дуже доброго чоловіка, якого, тим не менш, вона ніколи не кохала. Півроку тому вона покинула його, і втекла у Європу з молодим привабливим, але дуже цинічним письменником, з яким познайомилася в Нью-Йорку. Клара вірила, що цей молодик одружиться з нею, як тільки вона отримає розлучення, та вже по прибутті в Англію жінка зрозуміла, що коханець хоче позбутися її якомога швидше. Вражена до глибини душі його жорстокістю, вона намагалася пояснити йому, на які жертви пішла заради нього та в якому жахливому становищі опинилася. На що письменник лише розсміявся: «Кларо, по правді кажучи, Ви — жінка з іншої епохи! Якби ж я одразу знав про Вашу схильність до вікторінської моралі, то в жодному разі не забирав би Вас у Вашого чоловіка та дітей… Поверніться до них, люба… Ви просто створені, щоб бути матір’ю великої родини».
Тоді вона вирішила попросити свого чоловіка, Нормана Кірбі-Шоу, дозволу повернутися до нього. Клара була переконана, що, якби їй вдалося побути з ним наодинці, то вона б обов’язково переконала його. Однак, під впливом родини та оточення, налаштованого проти Клари, Норман лишився невблаганним. Після багатьох принизливих і марних спроб, одного ранку вона знайшла у поштовій скриньці рекламний проспект готелю «Танатос» і зрозуміла, що це — найшвидший та найлегший спосіб розірвати цей пекучий зашморг.
— А ви не боїтеся смерті? — запитав Жан Моньє.
— Звісно ж, боюся… Але життя я боюся більше…
— Дотепна фраза!
— Зовсім не прагну бути дотепною, — відповіла Клара. — А тепер розкажіть, будь ласка, як Ви тут опинилися…
Вислухавши розповідь Жана Моньє, Клара взялася засипати його докорами.
— Але ж це неймовірно! — вигукнула жінка. — Ще раз, чому?.. Ви хочете померти лише через те, що знизилася вартість Ваших акцій? Але якщо Вам вистачить мужності жити далі, то за рік, два чи три Ви забудете про це або навіть зможете повернути собі втрачене!
— Мої втрати — лише привід. Це не мало б жодного значення, якби я мав сенс жити далі… Але ж я Вам казав, що навіть моя дружина відмовилася від мене… А у Франції у мене близьких родичів нема; не лишилося жодного друга… Щиро кажучи, я колись покинув Батьківщину саме через нещасливе кохання… Заради кого боротися тепер?
— Заради самого себе… Заради тих жінок, які Вас колись покохають, аби не втратити шанс познайомитися з ними… Лише через те, що у скрутну для Вас мить певні жінки повелися негідно, не варто робити висновки про всіх решта…
— Ви справді вірите, що існують жінки… Жінки, яких я зміг би покохати? І які б витримали декілька років життя у злиднях та постійній боротьбі?
— Не сумніваюся, — сказала вона. — Є жінки, які люблять боротьбу, і знаходять у бідності особливий шарм і романтику… Наприклад, я.
— Ви?
— О, я лише хотіла сказати… — вона збентежено замовкла, завагалася на хвильку, а потім продовжила: — Здається, нам час повертатися до вітальні. В їдальні ми лишилися зовсім одні, а метрдотель уже ходить навколо нас у повному відчаї.
— А Ви не думаєте, — запитав він, накидаючи Кларі на плечі палантин із горностаю. — Не думаєте… що цієї ночі?..
— О, ні, — відказала вона. — Ви ж тільки сьогодні прибули…
— А Ви?
— Я тут уже два дні.
Прощаючись, вони домовилися зранку здійснити прогулянку в гори.
Ранкове сонце огорнуло ґанок тендітною ковдрою, зітканою із сонячних промінчиків. Прийнявши крижаний душ, Жан Моньє піймав себе на несподіваній думці: «Як добре жити!» Але одразу ж пригадав, що в нього лишилося лише декілька доларів та декілька днів життя. Він зітхнув.