Та хай його все трахає кінь.
Їй жити лишилося — майже нічого.
І я кажу:
— Так, Єво. Я тебе натягував за всякої нагоди, — кажу я й позіхаю. — Тільки й думав про те, як би засунути в тебе свою штуку.
Це називається психодрама. Але з тим же успіхом це можна назвати ще одним способом утилізації бабусь.
Вона опускає руку й відкидається на спинку свого інвалідного візка.
— Нарешті ти це визнав, — каже вона.
— Авжеж, — кажу я. — Ти, сестричко, така вся апетитна, як тут не піддатися спокусі.
Вона дивиться на темну пляму на лінолеумі й каже:
— Він усе-таки зізнався. Після стількох років.
Це називається терапією за допомогою рольових ігор, але Єва не знає, що все це — не насправжки.
Вона підводить очі й дивиться на мене:
— І тобі не соромно?
Ну, я так гадаю, якщо Ісус помер за мої гріхи, я в змозі взяти на себе двоє-троє чужих гріхів. Кожному випадає можливість побути цапом-відбувайлом. Узяти на себе провину.
Мучеництво святого Мене.
Чужі гріхи лежать у мене на плечах важким тягарем.
— Єво, — кажу я. — Сестричко, сонечко, красуне, кохання всього мого життя, звичайно, мені соромно. Я був такою тварюкою, — кажу я й дивлюся на годинник. — Просто ти так мене збуджувала, що я втрачав голову.
Нібито мені більше за всіх треба. Єва витріщається на мене своїми вирлатими гіпертиреозними очима, і одна сльозинка стікає по її напудреній зморшкуватій щоці.
Я дивлюся в стелю й кажу:
— Гаразд, я зробив боляче твоїй пі-пі, але це було вісімдесят років тому. Отож забудь про це й живи далі.
Вона затуляє обличчя руками — своїми жахливими руками, схожими на покарлючене коріння дерева або на висохлі морквини.
— О, Коліне, — бурмоче вона. — О, Коліне.