Мій старий, така вже він людина, усе норовить перетворити на Неабиякий Жарт. Що тут скажеш? Полюбляє людина здоровий сміх. Доки я не подорослішав, у більшості випадків я й гадки не мав, що тут смішне, та все одно сміявся. От узяти, приміром, перукарню. Йому було байдуже, скільки нахаб, плюючи на чергу, пролізе поперед нього. Сам він ладен був просидіти в черзі хоч усю суботу, аби вся черга реготала над його жартами. Довести людей до гикавки стояло в списку його суботніх справ значно вище, ніж довести власне волосся до ладу.
А той йому: «З вашими метастазами вам не на скрипці грати, а в ящик, десь місяців за шість».
«Добре, — киває онколог, — у вас рак. Це — по-перше. А по-друге, як на мене, від ваших жартів, теє, несе похабщиною».
А я йому: «Хто там, га?»
А він: «Я-га».
А я: «То не ти “га”, а я — “га!”»
А він: «Я — Яга, а ти — Тига?»
А я: «Я — не ти, га, я — я — «га».
А він: «Ага! Так ти ще й йодля співати вмієш!»
А то спита він у мене: «От коли Вінні ван Гог відчикрижив собі вухо та відправив його отій повії, яка звела його з розуму, то яким чином він це зробив?»
Сіль жарту полягала у відповіді «З повієдомленням». Але коли тобі лише сім і тобі незнайомий ані ван Гог, ані повія, то яка там до біса «сіль»; а ніщо не вбиває жарт скоріше, ніж чесно спитати у старого, коли і з чого сміятися. Отже, коли старий питає: «Що вийде, як схрестити свиню та графа Дракулу?» — я розумію, що зустрічне питання: «А хто такий граф Дракула?» буде великою помилкою, тому лише мовчки накручую себе, як той будильник, на дзвінкий регіт. І коли він мовить: «Упиросятко невмируще!», я радо вибухаю сміхом.
А він не вгамовується: «Тук-тук…», а я: «Хто там?» А він: «Радіо». — «Яке радіо?» — «Активне». — «Чого тобі, активне радіо?» — «Не активне радіо, а радіо активне». — «Добре, і чого ж тобі, радіо активне?» — «Радить, діти, не радіти, коли радій ніде діти!» Або: «Карл у кралі вкрав коралі, краля зробила Карлу…» Ще не закінчивши, він заливається сміхом.
А я? — що я? — я ще подиху не перевів і від попереднього жарту, як доводиться знову рвати кишки. І зовсім не тому, що жарт мені припав до смаку. Взагалі, я був не в тому віці, коли ти в змозі розділити радість хоча б від будь-якого дотепного жарту, позаяк у школі ми ще й до таблиці зразумноження не дійшли, не кажучи вже про таку незбагненну річ, як ділення у стовпчик. Отож провини мого батька в тому, що й на «перестановці місць доданків» я теж не розумівся, не було.
А найдивовижніше те, що все це кіно базується на справжнісінькій «історії з життя».
Отож я й подумав: чого тут втрачати? Чому б і мені не пригадати двійко-трійко улюблених дотепів старого, щоб теж, напевне, провести терапію сміхом — нехай набирається здоров’я. Здоров’я ж бо нікому не зашкодить?
Треба визнати, що в цей сивий, як та кобила, анекдот я як не «в’їжджав» ще в першому класі, коли почув його вперше, так і досі не «в’їжджаю», проте добре пам’ятаю, що батька завжди тішило його закінчення…
Бармен осміхається так красно і запитує: «А що? Невже від “Мікелоба” голова бо-бо?» На що ця краля перехиляється через стійку і хіба що не на вушко так шепоче: «Тільки між нами… Від «Мікелоба»? Та ні. Голова не бо-бо, а от манда…»
Так от, цей анекдот я вперше почув від старого, позаяк він сам мене його й навчив, але ж навчив у тому віці, коли я не знав не тільки, що таке «манда», а й яка користь від «Мікі Фіна», і як саме можна «скористатися з чийогось стану». Та я твердо знав одне: ця історія чомусь викликає у старого сміх. Більше того, якось, коли ми з ним сиділи в черзі до перукаря, він загадав мені встати й задекламувати всю цю історію, як віршик, і вся черга — хто листав журнальчик, хто в детектив поринув — разом з перукарями так і пирснула сміхом; половина з них захлинулася шмарклями та слиною, а в іншої, яка ремиґала тютюн, жвачка через ніс пішла.
Отож бо, здоровий йолоп розповідає цю байку вмирущому батькові; це відбувається пізньої-пізньої ночі, коли в лікарняній палаті вже нікого немає, окрім їх двох і — що ж? — навіть і тіні усміху. Тоді він робить другу спробу й розповідає іншу, не менш улюблену, батькову байку про певного комівояжера, якому телефонує певна фермерська дочка, з котрою той мимохідь звів знайомство під час своїх мандрів місяців зо два до дзвінка. Ось вона йому і каже: «Пам’ятаєш мене? Нам було дуже весело вдвох і ми гарно провели час. Ти ще обіцяв кохати мене хіба що не до гробової дошки». А той її питає: «Ну то й як?», а вона йому: «Що “як”? Я — вагітна! Мені нічого іншого не залишається, як накласти на себе руки!» А він їй: «Отакої! Ти ж бач, яка вона, виходить, швидкоплинна, та комівояжерська любов…»
Коли мені було сім, і я не жартую, цим анекдотом я абикого міг довести до кольок в боку, а сьогодні дивлюсь, а старий — ані пари з вуст. Єдиний засіб, яким я міг сказати старому: «Я тебе люблю», — це сміх з його дотепів заради нього, навіть тоді, коли мені було не дуже смішно, і зараз я лише хотів того ж від нього. Мені було б досить усмішки, однієї-єдиної усмішки, хоча б понад силу, хоча б куточками вуст, хоч би як старий озвався, хоч би «хе-хе» прохекав, хоч би бровою повів. Та у відповідь анічичирк: ні охкання, ні стогону. Та гірше від несміху те, що старий примружує очі, зціплюючи повіки, а коли розліплює, то в очах бринять сльози. Ще за мить сльози збираються у дві важкі краплини, що під власною вагою, скочуються щоками. Великим беззубим ротом старий ловить повітря, ніби йому нема чим дихати, і сльози починають котитися одна за одною, торуючи собі шлях зморшками по обох щоках і розпливаючись темними плямами по подушці. Й ось дорослий син, наче мала дитина, хоча яка ж вона мала і кому ж вона вже дитина, що все-таки, здається, ніяк не може перерости глевтякуваті дотепи, у відчаї засовує руку в кишеню брюк і видобуває з неї штучну квітку гвоздики, з якої просто заради сміху чвіркає вода, заливаючи зарюмсане зморшкувате обличчя старого.
Ось чому не в змозі зупинитися, чадо давай розповідати про пóляка, який вийшов якось на полювання зі своїм штуцером. І ось іде цей зденек лісом, аж — гульк! — просто під деревом на ложі з м’якого зеленого моху — кобєта, вже гола, ще й ноги розкинула. Придивляється він, а ця кобєта — така собі здобна краля; вона ж, своєю чергою, грайливо розглядає зденека з його чималим штуцером та й питає: «Як ся маєш? Що робиш?» На що той відказує: «Та ось — полюю». А вона йому підморгує: «На стрільця і звір лежить. Може, я твоя здобич?!» Той знизує плечима: «Чом би й ні!» — і розряджає свій штуцер просто в неї: «Бабах!» Довго над лісом гуляла луна…
Свого часу цей анекдот про пóляка, хай яким він був бородатим, входив до золотого фонду наших жартів; як пісня, перевірена часом, він завжди викликав бурхливий відгук, та зараз відгуку не було — старий продовжував тихо вмирати. Він плакав, не роблячи жодної спроби бодай осміхнутися — він просто мав би зробити мені крок назустріч. Як же лікувати сміхом того, хто лікуватися не хоче?! А я допитуюся: «Що вийде, якщо схрестити підора з маланкою?» А я допитуюся: «Яка різниця між собачим лайном та нігером?» А йому не стає краще. Тоді я прикидаю, а може, рак вже й до вух добрався. Воно ж як: коли присів на морфій та на все таке, ти, звісно, стаєш глухим до всього іншого. Тож, аби просто перевірити, чи чує він мене взагалі, я схиляюся майже впритул до його зарюмсаного, як у немовляти, обличчя і питаю: «Яка різниця між чорницею і черницею?» І, не дочекавшись на відповідь, мабуть, занадто голосно як для такого закладу, волаю на всю католицьку богадільню: «Черницю можна трахнути!»