Потім вона прибирає руки, і її щоки мокрі від сліз.
— О, Коліне, — шепоче вона. — Я прощаю тебе. — Вона впускає голову на груди, і шморгає носом, і намагається витерти сльози краєчком свого слинявчика.
Потім ми просто сидимо й мовчимо. Навіть жуйку не пожуєш — нема в мене жуйки. Я знову дивлюся на годинник. За двадцять пять хвилин перша.
Вона витирає очі, шморгає носом і підводить голову.
— Коліне, — каже вона. — Ти мене ще кохаєш?
Господи, як мене все дістало.
Ці психовані старі.
І до речі, якщо вам раптом цікаво, я — не потвора в людському образі.
Я почуваюся героєм якоїсь дурної книжки. Я кажу:
— Так, напевно. Так, Єво, напевно, я тебе й досі кохаю.
Тепер Єва ридає, здригаючись усім тілом.
— Я така рада, така рада, — каже вона, і заливається слізьми, і шмарклі з носа капають просто їй на руки.
Вона каже:
— Я така рада, — але продовжує плакати, і я відчуваю запах пережованого біфштекса — у неї в туфлях. Запах курки з грибами — у неї в кишені. І маму все ще не привели з душу, а до першої дня мені треба бути на роботі — у вісімнадцятому столітті.
Нині я працюю над четвертим ступенем, але мені все важче й важче згадувати своє минуле. Тепер воно перемішалося з минулим інших людей. Я навіть не можу згадати, хто я сьогодні — який із адвокатів. Я зосереджено вивчаю свої нігті. Потім запитую в Єви:
— А лікарка Маршалл сьогодні тут? Ви, до речі, не знаєте, вона заміжня чи ні?
Я навіть не знаю, хто я насправді. Не знаю, хто мій батько. Мама, напевно, знає. Але не каже.
Я запитую в Єви:
— Може, ви де-небудь в іншому місці поплачете?
І раптом з’ясовується, що я вже запізнився. У годиннику співає блакитна сойка.
А Єва продовжує гірко ридати, розгойдуючись у своєму інвалідному візку. Пластиковий браслет дрижить у неї на руці. Вона каже:
— Я прощаю тебе, Коліне. Я прощаю тебе. Я тебе прощаю. О, Коліне, я прощаю…