Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому — підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий — це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності — о, він такий потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, хоч би який був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.
Ярка вміла, коли треба, бігати направду швидко — дві тонкі русяві кіски хльоскали по спині, немов батоги. Одна з них узагалі розсупонилась, друга, підібрана іще охайним «вушком», їжачилась друзками та листям; нова сукенка з кишеньками продерта на плечі, розцвічена свіжим брудом та павутинням.
Блимають п’яти в розтоптаних сандалях, майорить підшитий поділ. Біжить мала Ярка, ну бо що ж тут вдієш — халепа! А так, прикра пригода, хоча праглося пригоди веселої — та і починалось же незлецьки!
— А знаєте що? На горищі клубу — привиди!
Леся і Михась тоді аж очиська викотили. Леся була старша, однолітка Ярчина, тож перепитує з осторогою:
— Та ну? Відки знаєш?
— Сестра мені сказала! — хвалиться Ярка. — В мене сестра — чарівниця!
— Чаївниця! — радіє Михась.
— А що я її ніколи не бачила? — не йме віри Леся.
— Ну бо чари! — відмітає сумніви мала шибениця. — Ото ти й не бачиш!
Леся знизує плечима, не в силі спростувати таку залізну логіку. Леся — серйозна білявка у чепурних гольфиках, які, втім, повсякчасно сповзають, спричиняючи цим повсякчасну недогоду собою. В неї все мусить бути, як слід; вона ще й відмінниця, пхикає Ярка, а це вже справді — чудасія. Братик її, Михась, — оце, натомість, славне дитя, очка так і сяють! Та хіба ж його старша на горище відпустить? А самій іти — хіба ж то розвага?
— Леся… — приміряється Ярка, — а давай підем подивимось?
— Не можу, — відказує та. — Мама сказала — з двору ніде не йти.
— А клуб у дворі! — сповіщає Ярка. — Ну, не весь, нехай. Його цей, його зад… задня стіна, так точно у дворі.
— Зад! — хихоче Михась.
Леся, утім, невблаганна.
— Привиди, ну подумаєш.
Ярка мне губу. Як же до неї, нецікавої такої, підступитися?
— О, а ти знаєш, що Славчик «Мисливців за привидами» збирає?
Леся скліпує.
— Славчик?
Звісно, тамтой хлопчисько — не абихто, а син директора школи. Іще чепурніший за Лесю, коли таке взагалі буває. Та і маруда — точно незгірш.