— Ага, — Ярка киває, аж пружно підстрибують кіски. — І касети має, і вкладки, і наліпки — ну, знаєш, із мультика. Каже, попросить тата датчик такий купити, який, типу, показує, де примари…
— І пвазмотйон! — не витримує Михась. — Ба-бах!
— Плазмотрон, — суворо виправляє сестра. Тоді зітхає. — Чуєш, а правда, збирає?
— Агась! — радіє Ярка. — Розкажеш йому, де була, так він від завидків задушиться!
Леся тлумить усміх.
— Ну… ну добре. Ми тільки глянемо — і назад…
Ярка із тим погоджується; знає — варто ступити перший крок, то буде і другий, і третій. На горище, правда, так зразу не вибратись — там ціла історія з географією: через паркан (а добре, що вужча за Лесю — чи не кумедно вона пхається межи стрижні?!), попри двірникову буду (як він там хропе, бува, по обіді!), а потім нагору, пожежними сходами, іржавими та лункими, як дзвін. Ну а там уже — крок дороги. Двері на клубне горище давно зламані, та ніхто й не ладнає — там однаково ніц немає, окрім пилу. Ну і привидів, певна річ.
Крізь розбиту шибу сочиться зеленкувате світло, тицяється вузластим віттям у вікно старенька яблуня, танцює, збурена дитячим наскоком, рясна порохня.
— Ну і де твої привиди? — копилить тонку губу Леся.
Ярка зводить подих по стрімкому підйомі.
— Та зажди. Думаєш, оце так зразу тобі і вийдуть?
Михась витріщається на Ярку, мовби чекаючи якого дива. Леся пхекає, позираючи на гольфики — чи не з’їхали, бува. Ярка швидко метикує.
— Ви ж знаєте? Знаєте, відки привиди беруться? Перше, треба аби когось убили!
— Ну і кого?
— А… ну цеє… знаєте, жила тут одна жінка, і був у неї, значить, син. І був він такий іще маленький і вередливий. Весь час кричав, ґедзався, пхинькав… ну то вона йому і казала — не кричи, бо задушу! А він все одно кричав… ну то якось вона його взяла і… і задушила! І сама потім задушилася! Ось! А тільки тепер він теж, бува, кричить — ну лиш ясно, що мертвий!
Дослухається Ярка — тиша! Якась по цій вигадці навіть і лячна тиша, мовби — ось-ось, чекай і трапиться що. Михасик шморгає носом — чи то пил зайшов, чи то присмерк піддашшя укупі з примарами страху нагнав. Леся і та непевно якось позирає. Еге, але клас!
І все б тоді може на тім і скінчилося, та лишень забула Ярка — то не просто горище було, то — горище клубне, або іще звали його «дека», дім культури, себто. За культуру тут правили, переважно, гуртки всілякої самодіяльності — музичної, зокрема. А що була неділя, то й занадився хтось найкультурніший на репетицію, та ще й, прости господи, із гобоєм чи ще якою духовою бідою. Ну а інструмент, певна річ, слід перед зайняттям ретельно налаштувати, аби ноту давав чисту і гарну. От він і видав спересердя — пронизливий такий, оглушний зойк.
Аж смикнулися, аж затрусилися усі троє на горищі — надто вже до слова прийшлося! Ну а Михасик, скільки там йому потрібно для переляку? — тут-таки і шугонув із дверей та й по сходах. Ніхто і охнути не встиг, а вже чути знадвору лункий гуркіт і дикий крик. Гульк — аж лежить Михась під сходами, і нога якось дивно вигнута, і кричить, наче різаний — привида, і того би завидки взяли.
Отут вже і Ярці лячно стає. Михасик кричить, Леся голосить, сусіди збігаються, розходиться дворами лемент. А Ярка стоїть коло яблуні, сполотніла, ні пари з вуст. А тоді відходить нишком, очі додолу, а як поза спини сусідські опиняється, то мигцем зривається на біг. Вона знає — її провина у тому, що сталося, її велика провина. А тому немає іншого, як втекти, де людські очі не бачать, та там і сховатися. Там і вікувати.
Аж надвечір знаходить її батько. На найвищім поверсі сусідньої «дев’ятки», там, де господарі полишили в тамбурі поламані крісла і великі коробки. Сидить собі Ярка, коліна охопивши, сидить і плаче.
Батько сідає коло неї навпочіпки, сильний, плечистий — ціла гора лагідного осуду.
— Тобі соромно, Яшка? — питається.