Господиня гмукає замислено, не відказує. Тоді гостя зітхає та, підводячись, простягає склянку. Її рука ледь помітно тремтить.
— Ви мені… дуже помогли. Не знаю як і дякувати.
Жінка хитає головою, тоді обертається і гукає до чоловіка.
— Юхим! Юхим! Ану зайди до Кулика, возьми ключ од Никанорової дачі!
Дача та — за два перехрестя, трохи не на околиці — якраз там, де і гадано. Вітер жене уздовж вулиці білий пил та клубки кураю; сухоребрі пси біжать за Юхимом та рудою забродою мало не до пустища; раз чи два визирають сусіди з-поза парканів, проте ані словом до них не озиваються. Юхим теж мовчить, хіба зиркає помисливо; подорожниці багнеться його штурхонути, прискорити, однак треба терпіти — нехай, вже недовго, зовсім трохи лишилося… Ось і обіцяна хата, зрештою; видно, що тут намагалися сільське мешкання на котедж абощо перекроїти: добудовано другий поверх, стріха кладена новою дахівкою, проте стіни нетиньковані, а круглий балкончик — геть зовсім без поруччя, мов козирка до кашкета. Грошей забракло либонь господарю, однак нині заброді не до вередів.
Юхим штовхає хвіртку, ступає у двір.
— Лєтня кухня, — кидає зверхньо, киваючи на малу добудову в нетрях занедбаного саду. — З той сторони — удобства.
Клас, нишком зітхає гостя, нужник надворі! Мовчить однак — знала ж, хіба ні, куди їхала… Юхим спиняється коло дверей будиночка, глядить замислено, ключа притримує в жилавім кулаці. Заброда підходить ближче, приглядається — не хоче пускати її, чи що? Видно, що впертий, затятий — он який погляд важкий, губи підібгані; зле із таким торгуватися, а вже як маєш такого за рідню, то і геть нецікаво.
— Ну то… зайдемо? — питає заброда.
Кривиться Юхим.
— І шо тобі в том городі не сиділось?
Гмукає руда, тоді випростовує долоню та кладе на його тугий кулак.
— Вже як маєте за циганку, то дайте поворожу. Хтось до міста їде, а хтось, бува… хтось, може, й вертається.
Віднімає руку; старий мружиться, вглядається, наче який дрібнопис із лоба в неї прочитати думає, тоді погляд йому яснішає, розтискається долоня.
— Звать тебе як? — зітхає приречено.
— Я… — раптом губиться заброда. — Я Лapa.
Юхим киває, мовби чекав на те; насупившись, віддає ключа.
— Никанор послєзавтра зайде, з ним про всьо договоришся.
Мандрівниця киває звільна, та щойно Юхим ступає за хвіртку, ледь не панічно повертає ключа, прочиняє двері. Зайшовши, вдихає густий розколошканий порох, кашляє, спотикається, та одразу ж смикає, зачиняє двері за собою. Невеличка світлиця, сходи, нагорі — мансарда з продавленим ліжком, вікно на пустище і руді горби… швидко — назад, вниз, у світлицю… Зробивши кілька кіл кімнатою, замикає двері іще й на засув, тоді знаходить куточок навпроти входу і падає там у низьке — аж сягає сподом долівки — крісельце. Зводить подих, сторожко позираючи на зачинені двері.
Ну то що ж, думає вона. На місці. В безпеці начебто. Так. А ці люди, вони й не спитали нічого, навіть за гроші не згадали. Пирхає — оце ще справді циганські чари! Коли б іще серце не так стугоніло, коли б лише не так хотілося голосити…
Сердешна-сердешна, але тобі зле! Могла б не дурити, голови не морочити, та інакше уже й не можеш, либонь… Навіть ім’я своє, та й те перебрехала! Ти не Лapa, ні. Ти — Ярка, зроду й донині.
Бо Лapa, серце моє, Лapa — це я.