Пан Пляшкер заходився порпатися в своїй шафі і нарешті знайшов те, що йому було треба: великий рюкзак.
— Ку... куди це ви так вишикувалися? — затинаючись спитала вражена пані Моркван.
— Мандрівки дуже корисні для здоров’я! Хто багато мандрує, в того здорові легені й рум’яні щоки! — відповів пан Пляшкер і зник за дверима.
Ще дужче здивувалася пані Моркван, коли за якихось п’ять хвилин двері розчинилися і пан Пляшкер кулею промчав у свою кімнату. Вона не встигла й слова мовити. Їй здалося, що пан Пляшкер навіть проспівав тонюсіньким голоском: “Пані Шморкван, пані Шморкван”.
Опинившись у себе в кімнаті, пан Пляшкер розстебнув рюкзак і витяг Суботика.
— Це наша кімната? — запитав той, роззираючись.
— Ти ж обіцяв, що мовчатимеш! — напустився на нього пан Пляшкер.
— А хіба я не мовчав? — здивовано запитав Суботик.
— Певно, що ні! Ти весь час наспівував: “Пані Шморкван! Пані Шморкван!”
— Але ж це було потім. Ви ж мене просили сидіти тихо, доки ви повернетеся, — сказав Суботик і знову заспівав:
— Цить! — вигукнув пан Пляшкер, схопив Суботика за карк і запхнув під ковдру.
Пані Моркван постукала в двері й запитала:
— Ви кликали мене, пане Пляшкере?
— Ні! — сердито вигукнув пан Пляшкер і запхнув Суботика ще далі під ковдру. Але той і під ковдрою завів пісню:
Пан Пляшкер нарешті згадав, як треба поводитись із Суботиками. Він підняв край ковдри і прошепотів:
— Прошу тебе, замовкни!
І Суботик відразу припинив свої співи.
Цієї миті двері прочинилися і в кімнату просунула голову пані Моркван.
— З ким це ви тут балакаєте? — запитала вона, пильно роззираючися кімнатою.
— Та це я... поспівав трошки,— сказав пан Пляшкер.
— Поспівав! — передражнила його господиня і грюкнула дверима.
Пан Пляшкер заходив туди й сюди по кімнаті, міркуючи, що його робити далі і чим усе це скінчиться. Хіба можна було брати Суботика до себе в кімнату? Урешті-решт пані Моркван вижене їх обох — і його самого, і цього кумедного Суботика!