Все так само вдивляєшся, шукаючи могили, і, нарешті, далеко на кручах поміж тополів бачиш гостроверху білу колонку.
Це і є пам'ятник на могилі Тараса Григоровича Шевченка.
Колонка своєю білістю та стрункістю сперечається з тополями, але тополі швидко оточують її своїм танком, ніби всі вони танцюють старовинного менуету, і колонка зникає з очей.
Кручі сунуть, одна дивовижніша за одну. Ось випливає височенна круча, вона над самою водою, і тепер зовсім не дивуєшся екстравагантним бажанням Михайли Семенка... Згадуєш його вірша, і справді стає бажаним збудувати на самому шпилі такої кручі палац у стилі Растреллі, з усіма напівсимволічними причандалами.
Цей замок мав би з Дніпра надзвичайний вигляд і весь відбився б у воді...
Такі екстравагантні думки раптом перетинає бренькіт бандури, й тихий молодий голос співає славу Шевченкові, його могилі, Дніпру та кручам.
Підходиш ближче й бачиш якусь людину в солом'яному брилі в українській сорочці з краваткою.
Вітер ворушить рудими довгими козацькими вусами, — очі заплющені. Це сліпець. Він співає й перебирає пальцями звучні струни бандури.
Раптом він кінчає співати й розплющує очі. Ви здивовані й збентежені. На вас дивляться до неймовірності блакитні хитруваті очі. Ви бачите перед собою молоде, свіже обличчя, театрально підроблене під старовину.
Це якийсь молодий бандуриста, аматор старовини та етнографії.
Грошей він не бере, а во славу Шевченка та України що-дня недосипає, бо їде пароплавом од Канева до першої зупинки, виконуючи доброхітно обов'язки пропагатора та співця, боючись, щоб слава цих круч не вмерла.
Пароплав знову починає ритмічно заколисувати, і несамохіть співаєш старовинних пісень.
Пароплав іде по стовпах. Ось він кар'єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось він раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбець
Правий берег — стовбець червоний, лівий берег — стовбець білий.
Сьогодні неділя, і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат.
Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у кількох теплих спідницях та кохтах. Це зі здивуванням ще раніш помітив Бузько й розповідає, про це.
— Уявіть собі, вони одягають по три спідниці у таку спеку! А рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються!
Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі — хворі, шевці — без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються.
Шкурупій заявляє, що українські прерії (рівнини) відрізняються од мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а у нас верба.
Індійці відрізняються од наших селян — рибалок тим, що плавають у «пірогах», а наші рибалки — в човнах, що нічим не відрізняються од «пірог».
І справді, коли поглянеш па рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здасться чимось майнрідовським.
Рибалка в старовинному човні і поруч — Дніпрельстан, культура соціалізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге.