Ліворуч день, а праворуч ніч. Так народжуються ранок.
Праворуч місяць заплутався в хмари, і він уже зовсім блідий, анемічний, він усю ніч борюкався в хмарах і тепер виснажився, зблід.
Ліворуч ще нічого немає, ніякого небесного звіря... Ліворуч лише обрій — але він рум'яний, він починає потроху посміхатися й підморгувати. Від цього підморгування якесь металеве світло поволі розливається в повітрі, все світлішає, і місяць уже почуває себе зовсім зайвим.
Спереду гори, вони чорні й масивні, присадкуваті, вони нагадують якихось доісторичних тварин.
Гори поволі уходять кудись у правий бік і раптом здається, що місяць стримголов падає у Дніпро, — це круто повертає пароплав. Химерне вражіння, що місяць падає, припиняється, і знову все навколо спокійне. Лише настирливий ритм ходи пароплаву морочить голову.
Під цей ритм в уяві виникають співи й нарешті починають ворушитися на вустах. Несподівано помічаєш, що наспівуєш Шевченківського «Заповіта».
Пасажири кажуть, що підпливаємо до Канева. Тепер стає зрозумілим, чому наспівується...
.... Дніпро і кручі......
було б видко, було б чути......
............ реве ревучий........
Наспівуєш, а настирлива критична думка все нагадує: хіба не гіперболіст?
Такий спокійнісінький старуган Дніпро, хіба він може ревти? Він лише муркотить, гріючися, як кіт під сонцем, або прохолоджуючись під зоряним блиском.
А гори ввесь час наближаються до пароплава, як потворні величезні істоти. Вони ніби підкрадаються до нас і хочуть нас проглинути.
Ранковий вітер не вщухає, він забирається в кров і старанно прохолоджує її. Не зважаючи на це, школярі екскурсанти поснули. Дівчата понакривалися білими намітками й прихилилися головами до колін своїх лицарів, а лицарі, натягнувши кашкета на самий ніс, героїчно тремтять в жартівливих, але холодних пазурах ранкового вітру.
Хлопці й дівчата їдуть на могилу. Це радянські прочане.
Пароплав підходить до пристані. Прямо перед нами гора, вона в ранковому освітленні нагадує легендарну тварюку. Плями суглинку відзначають очі, вуха та пащу.
Гора наїжилась лісом, і цей лісок на горі — це грива цієї потворної тварюки.
А де ж могила? Довго і старанно вдивляєшся в обрій, бачиш кручі, кручі й кручі, далі дерева, що з них стрункими щоглами повипиналися в небо тополі.
Серед дерев мальовничо розташувалися хатки.
Вдивляєшся й бачиш чудовий краєвид, що несамохіть асоціюється з старовинними легендами та казками.
Могили ввесь час так чомусь і не видко. Десь далеко таки забрався Тарас Григорович на спокій од свого ревучого Дніпра.
Пароплав попихкав і одвалив. Праворуч назад побігли кручі, одна дивовижніша за одну.