Дивишся на Дніпро і думаєш, який він широкий і який він вузький. Що він бачив, цей старенький козарлюга!?
Татари, греки, козаки, шведи, москвини! Барвиста історія!
І раптом згадуєш, то цей старуган «вижимає» 1.500.000 кінських сил. От тобі й старуган! От тобі і дідок!..
Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650.000 сил, він віддасть цьому вогнищеві.
Дніпрельстан — це електрична мрія, що вже набуває реальних форм...
Вдалині міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників.
Відважні пловці пливуть під самі колеса пароплава. Пароплав зустрічається дружнім криком.
По пляжу можна догадатися, що підпливаєш до міста.
— Це Кремінчук.
Таким же криком вже за мостом пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.
Уночі рахувати просторінь на верстви важко, і рахуєш її на години. От на кілька годин простору спереду пароплава бачиш блискучу полаковану воду. У воді плещеться вогнений стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку.
Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію. А там, на обрії, на години простору величезна лінія огнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й у воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться, і навіть очам радісно дивитися на них. Таке вражіння, ніби хтось зібрав усі зорі з неба у жменю й розсипав їх у блискучу воду Дніпра.
Аж ось пароплав присунувся до Каменського ближче, і феєрія зір, зібраних у жменю й кинутих на озеро, обернулася в лінії електро-ліхтарів.
Велетень — металургійний завод — із своїми домнами півнеба завісив сірчаною хмарою. Аж місяць примружив око: їдкий дим не давав йому роздивитися, що там таке гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає гнівливо в сіро-синє небо червоні вибухи...
Що то за чари, переповнені вщерть чародійським напоєм, що їх хтось високо здійняв у гору на струнких підставках, розпліскуючи в повітрі жагучо-блакитні бризки... А чародійські чари стереже струнка сторожа сумирних димарів.
А ось і самі чародії.
Сьогодні неділя, і по чорно-жовтій від димової фіранки воді сковзаються білі тригери. В них спортивно вбрана робітнича молодь, що бадьоро перекликається на тому особливому радянсько-робітничому жаргоні, який мимоволі народжує в нас радісний відгомін. Гурток молоди виходить на дах пароплава: їдуть до Дніпропетровська...
— Гіп-гіп-ура!.. — вітають вони тих. що лишилися.
Хто ж тепер не знає, що то є пляж?..
Біс його знає, коли й звідки ця мода пішла. Було колись, що люди купалися ввечері, холодком, старанно ховаючи своє мізерне тіло не тільки від сонця, а й від чужого ока.
А тепер спитайте малого хлопця — і то він вам скаже:
— Пляж — це таке місце, де сотні й тисячі дядь і тьоть виставляють на показ сонцеві (а ще більш чужому окові) всі принади свого, може й негарного, тіла. Деякі дяді, що цілу осінь, зиму та весну напружено шукали нагоди побачити хоч шматочок жіночого тіла (власна жінка «на облік» не береться), звичайно тепер мають цієї «насолоди» досхочу. І тому в них масні очі, а на устах солодкувата посмішка. Очевидно, ця посмішка до вподоби тьотям. Бо вони крутяться, як ті свіжі карасі на сковородці...