— Меті, скажіть на бога, якої відповіді на таке питання ви очікуєте від мене? Я головний організатор, повністю підтримую прем’єр-міністра і його перестановку. Радше неперестановку.
Гострота сарказму знову повернулася в його голос.
— Так, але як же Френсис Уркгарт, людина, що має амбіції щодо своєї партії й неймовірно піклується про її успіх? Він підтримує її?
Відповіді не прозвучало.
— Містере Уркгарт, у завтрашній статті я точно напишу, що ви публічно підтримуєте перестановку й виправдовуєте її. Але...
— Але?
— Ми розмовляємо на умовах лобі. Всі мої інстинкти підказують, що вам не подобається те, що відбувається зараз. Я хочу знати. Вам треба впевнитися, що ваші власні думки не дійдуть до моїх колег, чи ваших колег, чи не стануть темою пліток у Вестмінстері. Даю вам слово. Це тільки для мене, адже це може стати важливим за кілька місяців. І, до слова, більше ніхто не знає, що я приїхала до вас.
— Ви пропонуєте мені угоду? — м’яко проказав він.
— Так. Гадаю, вам це потрібно. Потрібен хтось такий, як я. Рупор.
— А чому ви вважаєте, що мені це потрібно?
— Бо ви мене впустили.
Він поглянув на неї блакитними очима, які, здавалося, глибоко проникали в неї, розбурхуючи збудження.
— Ви хочете бути гравцем, а не звичайним пішаком,— сказала вона.
— Краще людина з будь-якою репутацією, аніж забута, еге ж?
— Згодна,— відповіла вона, повертаючи йому погляд, утримуючи його очі, усміхаючись.
— Зробімо так, Меті. Звичайна історія. Про прем’єр-міністра, оточеного амбіціями, та не своїми, а інших людей. Після виборів ці амбіції зросли. Йому треба тримати їх під контролем, душити їх, бо інакше вони розбіжаться й остаточно знищать його.
— Тобто ви кажете, що в Кабінеті багато суперництва і розкольництва?
Він спинився, щоб уважно обміркувати свої слова, перш ніж подовжити повільним, зваженим голосом.
— Великий в’яз колись струхне. І те, коли він почне трухнути, є лише справою часу. Тож є люди, які, як ви можете припустити, хочуть знати, яким же може стати життя через півтора-два роки, на якій посаді вони опиняться, якщо — коли — дерево впаде. Як і всі такі дерева, зрештою.
— Тоді чому він не позбудеться проблемних людей?
— Бо не може дозволити собі, щоб роз’ятрені колишні міністри з Кабінету лютували на задніх лавах, коли у нього більшість лише у двадцять чотири місця, та й та може розтанути після першого ж провалу в парламенті. Тож йому треба, щоб усе було якомога спокійніше й непомітніше. Він навіть не може призначити цю зелену ватагу на нові посади в Кабінеті, бо завжди, коли призначаєш нового міністра в департамент, вони беруться до справи з величезним ентузіазмом і хочуть відзначитися. Ними заново цікавляться важливі люди у ЗМІ, такі як ви. І тут до нас доходить, що міністри не просто роблять свою роботу, а ще й висувають себе на лідерські перегони, які неминуче настануть. Це рак. Уряд поглинає хаос, всі повсякчас озираються, сум’яття, дисгармонія, звинувачення в недостатній хватці — й ось ми маємо кризу лідерства.
— Тож усім краще залишитися на своїх місцях. Як ви гадаєте, це надійна стратегія?