Він зробив великий ковток віскі.
— Якби я був капітаном «Титаніка» і побачив здоровезний айсберг прямо по курсу, гадаю, мені б захотілося змінити курс.
— Ви сьогодні сказали це прем’єр-міністру?
— Меті,— буркнув він,— ви заводите мене надто далеко. Я, безперечно, радий нашій розмові, але мені здається, що поширювати деталі приватної розмови — це вже занадто. Це неприпустимо.
— Тоді дозвольте запитати про лорда Вільямса. Сьогодні він провів у прем’єра аж дуже довго, якщо все, що вони обговорювали, це що не варто нічого робити.
— Чоловік посивів на службі своїй партії. Ви чули вираз «Стережіться старого, який поспішає»?
— Не може бути, щоб він вважав, ніби стане лідером партії. Тільки не з Лордів!
— Звісно, що ні. Навіть наш любий Теді не такий егоїст. Але він старий державний діяч, йому б хотілося переконатися, що першість перейде у правильні руки.
— В чиї руки?
— Якщо не його, тоді когось із його юних послушників.
— Кого наприклад?
— Невже ви самі не знаєте?
— Семюел! Ви говорите про Майкла Семюела,— проказала вона збуджено, піджимаючи губи.
— Можете вважати так, Меті.
— Звідки ви це знаєте?
— Я не можу прокоментувати,— посміхнувся Уркгарт і прикінчив своє віскі.— Гадаю, я вже й так дав вам достатньо поживи для роздумів. Час завершувати розмову.
Меті неохоче кивнула.
— Дякую, містере Уркгарт.
— За що? Я ж нічого не сказав,— відповів він встаючи.
Її голова гуділа від теорій: Меті намагалася скласти частини головоломки докупи. Господар і гостя потисли руки перед вхідними дверима, потім Меті знову заговорила.
— А місіс Уркгарт?
— Її тут нема. Поїхала за місто.