— Десята тридцять вечора? Незручності? — нетерплячка переросла у роздратування.
— Перепрошую, але мені потрібна допомога. Ніяких змін у Кабінеті, бодай найменших. Це незвично. Я намагаюся збагнути, чим це викликано.
— Чим це викликано? — в голосі Уркгарта ще більше означився сарказм.— Мені прикро, та я не маю чого вам сказати.
Вже почавши зачиняти двері, він побачив, як його незвана гостя зробила впертий крок уперед. Невже це дурне дівчисько поставить ногу в двері, ото була б комедія. Натомість Меті заговорила спокійно і тихо.
— Містере Уркгарт. Це велика стаття. Але я думаю, ви б не хотіли, щоб я її випустила.
Уркгарт спинився заінтригований. До чого в біса вона хилить? Меті помітила сумнів і закинула ще трохи наживки.
— Там говориться: «Вчора ввечері з’явилися ознаки глибокого розколу в Кабінеті через відмову від перестановок. Головний організатор, який, як вважали, плекає надії обійняти нову посаду, відмовився захищати рішення прем’єр-міністра». Як вам таке?
Лише зараз, коли його очі призвичаїлися до сутінок поза ґанком, Уркгарт впізнав нову кореспондентку «Кронікла». Він лише віддалено знав її, але вдосталь бачив і читав її матеріалів, щоб розуміти, що вона не дурна. Ще більше його вразило те, що вона зараз стояла у нього на ґанку й намагалася залякати.
— Ви ж це все не серйозно,— повільно проказав Уркгарт.
Меті розпливлася в широкій усмішці.
— Звісно ж, що ні. Але що ще лишається дівчині? Ви ж не берете слухавку й не хочете спілкуватися віч-на-віч.
Її відвертість роззброїла його. І, поки вона стояла за межею світла від лампи над дверима й відблиски мерехтіли у її короткому білявому волоссі, він мав визнати, що до цього у лобі він бачив і менш привабливі персонажі.
— Мені справді потрібна ваша допомога, містере Уркгарт. Я шукаю щось суттєве, у що можна вгризтися, інакше в мене не буде нічого, окрім порожніх балачок. А це все, що ви мені поки лишаєте. Допоможіть, будь ласка.
Уркгарт шморгнув, поглянув на неї.
— Мені б слід було до дідька розлютитися. Подзвонити вашому редактору й вимагати вибачень за таке кричуще домагання.
— Але ж ви цього не зробите. Правда ж?
Вона свідомо кокетувала. Їхні попередні зустрічі були мимолітні, й вона згадала погляд, який він кинув на неї одного дня, коли вони перетнулися в центральному лобі,— стриманий чоловічий погляд у вічі, який пронизав її наскрізь і навіть на мить не змінив свого напрямку.
— Може, зрештою, вам краще увійти, міс Сторін, так?
— Будь ласка, називайте мене Меті.
— Вітальня нагорі,— сказав він.
Це прозвучало як зізнання. Він провів її до кімнати, прикрашеної традиційно і зі смаком, стіни гірчичного кольору якої були вкриті олійними полотнами, що зображували коней і сільські сцени, меблі інкрустовані й елегантні. Там стояли високі полиці з книжками, родинними світлинами у рамках і був коминок з білого мармуру. Фіранки були шовкові, світло розсіяне, а атмосфера напружена. Уркгарт налив собі велику склянку односолодового віскі, старого «Ґленфіддіху», і, не питаючи, зробив те ж саме для неї, перш ніж усістися у темне шкіряне крісло. На підлокітнику лежала книжка з надтріснутим корінцем — п’єси Мольєра. Меті сіла навпроти, нервово вмостившись на краєчку дивана. Дістала з сумки маленький записник, але Уркгарт жестом наказав сховати його.
— Я стомився, міс Сторін... Меті. Це була довга кампанія, і я не впевнений, що зможу вдало висловити свої думки. Тож, прошу, обійдімося без записів, якщо ваша ласка.