Колінґридж через стіл підсунув головному організатору папірець. На ньому був надрукований список посад у Кабінеті, загалом двадцять дві, з іменами навпроти.
— Як бачите, Френсисе, я взагалі не пропоную ніяких змін. Гадаю, це стане радше ознакою сили. Маємо робити роботу і, як на мене, нам треба показати, що ми хочемо відразу ж до неї взятися.
Уркгарт швидко повернув папірець на стіл, боячись, що тремтіння руки зможе зрадити його внутрішній стан.
— Якщо це те, чого ви хочете, прем’єр-міністре.
— Саме так...— Коротка пауза.— І, звісно ж, я припускаю, що маю в цьому вашу повну підтримку?
— Атож, прем’єр-міністре.
Уркгарт ледве впізнав власний голос — він ніби долинув з протилежного боку кімнати. Не його слова. Та він не мав вибору: або ж підтримка, або самогубство через миттєве звільнення. Та він не міг так все полишити.
— Маю сказати, що я... сам чекав на зміни. Трохи нового досвіду... новий виклик,— він затнувся — в роті раптово пересохло.— Либонь, ви пам’ятаєте, прем’єр-міністре, ми з вами обговорювали можливість...
— Френсисе,— урвав його прем’єр-міністр, але не грубо,— якщо я переміщу вас, то муситиму перемістити й інших. І весь штабель доміно почне валитися. А ви потрібні мені саме там, де ви є. Ви — чудовий головний організатор. Ви присвятили себе торуванню шляху до сердець і душ партії. Ви так добре їх знаєте! Маємо визнати факт, що з такою маленькою більшістю у нас за наступні кілька років обов’язково з’явиться один-двоє важких буркотунів. І мені потрібен головний організатор достатньо сильний, щоб поладнати з ними. Мені потрібні ви, Френсисе. Ви так добре справляєтеся за лаштунками! Залишмо роботу на сцені іншим.
Уркгарт опустив очі, не бажаючи показувати замішання зради, що спалахнуло в них. Колінґридж же сприйняв це як свідчення згоди.
— Я щиро вдячний вам за розуміння й підтримку, Френсисе.
Уркгарт відчув, як затраскуються двері камери. Він подякував обом, попрощався. Вільямс не зронив жодного слова.
Уркгарт вийшов з чорного ходу, пройшовши через підвал Десятого Номера. Цей шлях провів його через руїни старого тюдорівського тенісного корту, де колись грав Генрі VIII, до секретаріату Кабінету міністрів, який виходив на Вайт-гол, якраз через дорогу від виходу на Даунінг-стріт, доволі далеко від очей преси, яка чекала під дверима. Уркгарт не міг бачити журналістів. Він провів у прем’єр-міністра менш ніж півгодини й не був певен, що його обличчя зможе приховати брехню, яку йому доведеться їм казати. Він попросив охоронця з секретаріату зателефонувати і викликати його машину сюди. Навіть не потрудився перекинутися з ним кількома словами.
Пошарпаний «БМВ» стояв біля будинку на Кембридж-стріт, Пімліко, уже з чверть години. Вільні сидіння були безладно завалені розкиданими газетами й обгортками від цукерок «Granary», які могла лишити тільки справді ділова незаміжня жінка, а посеред усього цього сиділа Меті Сторін, покусуючи губу. Оголошення про перестановки, що надійшло того дня, викликало гарячкові суперечки, чи справді прем’єр-міністр такий видатний і сміливий, чи ж у нього просто здали нерви. Їй потрібні були погляди людей, які допомагали сформувати рішення. Вільямс був, як завжди, переконливим і все підтримував, та Уркгартів телефон усе дзвонив і дзвонив, без жодної відповіді.
Не зовсім розуміючи навіщо, після закінчення зміни у «Кроніклі» Меті вирішила проїхати повз лондонський будинок Уркгарта, що містився всього за десять хвилин від палати громад, в одній з елегантних бічних вулиць, які прикрашали найкращі частини Пімліко. Меті очікувала, що будинок буде темний і порожній, та натомість побачила увімкнене світло й ознаки руху. Вона ще раз набрала номер, та відповіді так і не було.
Світ Вестмінстеру — це клуб багатьох неписаних правил, який ревно охороняється політиками і пресою, особливо пресою, так званим кореспондентським лобі, яке тихенько й обережно регулює медійну діяльність у Вестмінстерському палаці. Це дозволяє, до прикладу, проводити брифінги й інтерв’ю з чітким усвідомленням, що джерело ніколи не буде ідентифіковане, ніяких натяків, усе в тіні. Завдяки цьому політики стають неймовірно розкуті й відкривають таємниці; у свою чергу, кореспонденти з лобі здатні вкладатися в дедлайни й вигадувати найгучніші заголовки. Кругова порука є паспортом кореспондента з лобі; без неї він — або вона — постане перед замкненими дверима й міцно зціпленими вустами. Розкривати джерела — це страшний гріх, це як грюкати у двері помешкання міністра, може, трішки нижче в списку неприйнятної поведінки, яка здатна обірвати будь-які корисні контакти. Політичні оглядачі не переслідують свою здобич аж додому, це погана репутація, чорна мітка й ганьба.
Меті ще раз вкусила себе за внутрішній бік щоки. Вона нервувала. Вона порушила правила не те щоб трошки, але ж чому той клятий дядько не бере слухавку? Що ж він в бога задумав?
Хрипкий голос з північним акцентом зашепотів їй у вухо, голос, якого їй так часто бракувало, відколи вона полишила «Йоркшир пост» і старого мудрого редактора, який дав Меті першу повноцінну роботу. Що він казав? «Правила, дівчинко моя, є нічим як зручною ковдрою для стариганів, якою вони можуть прикритися від холоду. Вони існують, щоб наставляти мудрих і каструвати дурнів. Навіть не думай прийти до мого кабінету й заявити, що втратила гарну історію через чиїсь кляті правила».
— Добре, добре, клятий ти мерзотнику, ану відчепися,— проказала Меті вголос.
Вона поглянула в дзеркало, щоб перевірити зачіску, пройшлася по ній рукою, щоб повернути їй життя, відчинила дверцята машини, ступила на тротуар, і їй відразу ж захотілося опинитися деінде. За двадцять секунд будинок відгукнувся на звук орнаментованого дверного кільця.
Уркгарт відчинив двері. Він був сам, у повсякденному одязі, не очікував відвідувачів. Дружина поїхала за місто, а покоївка не працювала у вихідні. Його погляд, зупинившись на Меті, сповнився нетерплячості; у темряві вулиці Уркгарт не відразу впізнав, хто це.
— Містере Уркгарт, я весь день намагаюся зв’язатися з вами. Сподіваюся, я не спричиню незручностей.