Фавсто завернув зразу ж, зранений питанням. Подивився в мої очи допитливим поглядом, не знаючи, чи має мені розкрити глибину своєї душі. Відтак, коли ми проїздили затінений шматок дороги, з провалом на горі, з гострими гребенями, з самамбаями і бегоніями, вліпив на них очи і промовив:
– Ти знаєш, що таке норвезька околиця? Ось тут її маєш. Не світить на неї сонце, буйна рістня, багато соків, навантаження зелені, та нітрохи цвітів або овочів. Вічно вогкий холод. Лавра... се немов промінь ранішнього сонця, що ясніє і сміється в норвезькім обличчі мойого життя.
Замовк і аж до самої хати не проговорив більше ні слова.
Я зрозумів положення мойого коханого Фавста і не заздрив йому багатств, добутих такою ціною.
Я кинув Рай, бо так звали хутір, з трьома почуваннями в душі: розкішним, викликаним дівчиною від пиріжків, в її голубому фартушку, червоною як гранати; прикрим, викликаним мегерою, яку я бачив мимоходом, в особі бридкій і злій, достатньо багатій, щоби здобути чоловіка так, як на торговиці купується зайву скотину; третього тут не означує якийсь перший-ліпший прикметник; воно скомпліковане, надмірно ніжне, щоб його можна було втиснути у звичайні форми. Воно було неясним враженням чуттєвої рівноваги, якої межі – сонячний промінь, норвезьке обличчя і мій Фавсто – непевно в моїй уяві вивертали козла.
Ніколи не вертався я до сих місць, ані випадково не стрічався ні з ким із тих трьох осіб.
Та сей світ є кулею. По упливі двадцятьох років я стояв спокійно перед одним виставовим вікном у Ріо, коли хтось поштовхнув мене.
– Ти, Фавсто!
– Я, Бруно.
Фавсто постарівся на сорок років у часі тих двадцятьох років нашої розлуки і часу, або се, що було, зв’ялило в ньому його щиру вдачу. В часі нашої розмови одна по одній виринали на верх пам’яти сцени й особи з Раю, а передовсім чаруюча Лавріня. Я спитався про неї перше всього.
– Померла, – була відповідь суха й непривітна.
Як у ясних, весняних днях мандрівна хмара, закриваючи ненадійно сонце, кидає на зжарену околицю вогкі плями тіни, так само се слово затемнило нам обидвом радість зустрічі.
– А твоя жінка? Діти?
– Померла жінка. Діти жиють, одні поженилися, останній є зо мною. Мій дорогий Бруне, гроші не є всім у життю, а передовсім вони не є громозводом, що забезпечує нас перед електричними іскрами в голову. Мешкаю при улиці такій, зайди сюди вечором, щоб я розказав тобі мою історію – і чванися тим, бо ти будеш єдиною людиною на світі, якій я розкрию ад, що зродився для мене з Раю.
Ось се, що я чув:
– Коли пропасниця в Калпінасі осиротила Лавріту, я, як свояк у кращому положенню, забрав її до себе. Вона мала п’ять років і вже зраджувала дитячими принадами будучу чаруючу дівчину.
Я недавно одружився. Моя жінка – ти не догадувався в часі тої вечері? – була єством до глибини злим. Злоба у жінки говорить усе; звільнює від дальшої витрати слів. Коли вчуєш про яку жінку, що вона зла, не питай про инше і тікай на сто вітрів. Якби я мав переробити Пекло, я упорався б з усіма тими кругами, які поробив Данте, а на їх місце вмістив би, як сторожу безодні, тузинь мегер. Побачили б, яким раєм були в порівнянні круги...
Признаюся, що я не одружився з любови. Я був бідним доктором. Я бачив перед собою бездушність промоцій і скору перемогу багатого подружжя. Я посягнув по скору перемогу, не намагаючися досліджувати, куди доведе мене золота стежка. Велике придане стояло, або мені здавалося, що стояло – жертви. Я помилявся. З сьогоднішним досвідом я добув найгіршу з вигідних посад.
Життя, яке ми мали, я не бажав би за кару ніякому злочинцеви.
– Норвезьке обличчя!..
– Порівняння було зовсім влучне, як узяти під увагу холодне наше подружнє життя в часі, коли ми обмануті пристосовувалися, стараючися про неможливу рівновагу. Відтак воно стало пекельним.
Лавра в міру свого розквітання лучила в собі всю красу тіла, душі й духа, яку уявляє собі поет у снах, щоб зобразити її в поемах. Єдналася в ній краса диявола, яка є прикметою віку, з постійною красою Бога, і бідний Фавсто, вигнанець у холоднім Сибірі подружжя, з непорочним серцем для любови, не міг запанувати над собою, піддався. У грудях, що дрімали під обмурованням, розвинулася найнебезпечніша любов тридцяти років. Коли я дивився, як вона увихалася по хаті, як ніжна фея сумної оселі, щоб будь то заквітчати вазу, будь то зацитькати діточок, або лікуючи бідних хорих із хутора, розсіваючи кругом себе проміння щастя і принади, я находив смисл життя. Усі благородні почуття і увесь пал молодечих літ родилися в моїх грудях. Зрозумій моє нещастя: я був сліпцем, якому повернувся зір, і який, осліплений, бачить з ями тюрми крізь покручені ґрати зорі, світло, життя – усе недоступне... Мене приносила в жертву найгірша чиста любов – любов утаєна...