Плили місяці. В кінци, чи тому, що мене зрадив внутрішний огонь, чи тому, що заздрість дала моїй жінці зір дикого кота, вона все вичитала в моїм нутрі, немов би моє серце билося у кришталевому тілі.
І так я пізнав жахливий кусень людської душі, печеру, в якій пробувають дракони зависти й ненависти.
І його вона кинула на любків!
Собача заїлість обіймала в тій самій нарузі несвідому невинність і благородність найчистішого почування, утаєного в глибині мого єства.
Наставала на мене, щоб я прогнав невинну.
Я спротивився. Я був би віддалив Лавру, одначе не з вимаганою лютістю, яка зрадила б мене перед нею і цілим світом.
Се був перший раз, що я після весілля противився, і така рішучість викликала здивування «пані». Ще маю в очах сміх визову, що в тій хвилі скорчив її уста, і маю в душі близни огидливого почування, яке виглядало з її очей. Я підняв рукавицю.
Сі подружні війни за зачиненими дверима... Нема такої горожанської боротьби, яка дорівнювала б їм лютістю. На очах чужих, Лаври й дітей стримувалася. Знущалася над бідною дівчиною, не зраджуючи дійсної причини переслідування.
Се тривало короткий час. Я написав до свояків і умовлявся з ними про переїзд Лаври, аж тут... Ти пригадуєш собі сосновий ліс, засаджений за садком?
– Сосновий ліс Азамбужа!
– Я дав йому таку назву тому, що його гості, ящурі, заходили до моїх курників. Сей сосновий ліс був вибраним місцем проходів Лаври. Скривалася там із книжкою або шитвом і так випочивала часок від домашнього пекла.
Одного дня, коли я виїздив на лови, менше задля ловів, як щоб заспокоїтися від домашньої війни у глибині лісів, всідаючи на коня, я бачив, як вона звернулася туди з кошичком від мереження. Я забавився довше, ніж звичайно, і замість у спокійне, я запустився в довге роздумування пригноблююче, ще сьогодні пам’ятаю, в тіни одної гвабіробейри. Мого повороту дожидали дівчата на сходах, дуже стривожені.
– Тату, ти не бачив Лаври?
Мене здивувало питання, а ще більше, коли я побачив надходячу стару Лукрецію, що сказала:
– Пане, чи не трапилося що з панною Лавріною? Вийшла з дому перед кавою, тепер уже трохи не вечір – і досі нічого.
– Пані... – почав я, – не знає ще нічого?
– Пані в кімнаті. Була в садку, а відтак замкнулася в кімнаті, не хоче бачити на очи нікого, здається, з’їла щеня.
Серце затовклося в мені, і я вийшов шукати за Лавріною. На колонії не бачив її ніхто. Я нагадав сосновий ліс і зорганізував крикливі лови з нагінкою до ліса. Запаленими смолоскипами ми роз’яснювали сильну пітьму. Нічого. Я вже тратив надію, щоб найти її в лісі, коли несподівано один із дослідників, що відбився від гурту, скрикнув:
– Ось тут є кошичок!
Ми всі побігли. Лежав кошичок, а далі... холодне тіло дівчини. Згинула від кулі! Відкрита блюза виявляла на грудях смертну рану: малу чорну діру, з якої плила по ребрах кривава стрічка. Поблизько безвладної правої руки лежав мій револьвер. Вбила себе...
Не говорю тобі про мою розпуку. Я забув про світ, про формальности, про все, і цілував її довго серед глибоких зітхань і гнітючих почувань.
Занесли її на руках. Дома моя жінка, тоді в відміннім стані, не хотіла бачити трупа, вимовляючися своїм станом, і Лавра зійшла до гробу, а вона не покидала свого замкнення ані на хвилину. Затям собі се: моя жінка не бачила трупа дівчини. По кількох днях зробилася більше товариською. Покинула кімнату, повертаючи до звичайного життя, при чому сильно змінила своє успособлення. Уступив надмір заздрісної ненависти, а його місце займила хмарна мовчаливість. Небагато її слів чув я від тої хвилі.