– Отже, ти, – скрикнув Фавсто, – перемішав мистецтво своячки з мистецтвом чорної!
– Мої отсі, – сказала Лавра, показуючи на пиріжки без знаків.
Я спробував одного і:
– Справді, – скрикнув я, – різниця велика!
Нове pizzicato дівчини.
– Але ж тісто те саме, і вся приправа чорної.
Фавсто поклав край моїм неповодженням, запрошуючи мене до виходу.
– Ти занадто щедрий в чемностях. Ходи звідси подивитися на худобу, се краще.
Ми вийшли і перебігли цілий хутір; хлів для кнурів, загороду расового птаства, ставок пекінів, вози Тоґенбурґ, корови Жерзі, машину до кави – всі ті речі, що є спільні на всіх хуторах, які ми все ж таки оглядаємо з великою приємністю.
Фавсто був господарем для розваги. Все тут указувало на великий вклад грошей без думки про відповідний прихід; він плекав усе на лад того, що не потребує посілости, щоб жити.
При обіді представив мені свою жінку. Дружина мого приятеля не сходилася з моїм взірцем доброї жінки. З твердими формами, з поглядом хижої птиці, з гострим носом, вона рішучо була гидка, а мабуть і зла. Я зрозумів справу мого Фавста: він одружився з багатою. Хутір дістався йому в руки, дякуючи жінці. Фавсто в її присутности змінив тон. З природного жартуна він засклепився в задуму, яка бентежила мене; і се говорило мені, що вони заключили подружжя дібр, тіл, але не душ. І Лавріта силувала себе, а дівчатка зраджували ненависне «добре поведення» аж до співчуття; вони видавалися дорослими особами. Жінка морозила їх усіх твердим і злим поглядом безоглядної пані.
Вставання від столу було для нас полегшою. Фавсто нагадав поїздку по плантаціях кави, а що коні вже були приготовані, ми від’їхали. Скоро тільки всів на коня, відзискав давну щирість із веселою безжурністю шкільних років. Розмова розбігалася в тисячу напрямках і врешті зійшла на тему подружжя.
– Той жах наш перед подружнім ярмом! Як ми поїли себе глумливими писаннями проти тайни любови, благословленної духовним, закріпленої писарем... Пригадуєш?..
– І оба збиралися показати їй язик. Життя все таке: найсвобідніша теорія на горі і залізна сітка примусів на долі. Ми, люди, є ланцюгом суперечностей. Подружжя!.. Сьогодні я не дефініюю його з байдужною гордістю кавалера. Кажу лишень, що нема подружжя, є подруже; кожний випадок є своєрідним випадком.
– Я в кінци по загальному правилу, – обізвався я, – тягну ту саму лінію: обмеження особовосте.
– Так. Треба, щоб чоловік пожертвував п’ятдесят відсотків своєї, а жінка стілько ж своєї, щоб настала розумна рівновага, щоб можна було говорити про подружнє щастя.
– «Подружнє щастя», – говориш правильно, обмежуючи прикметником широту іменника.
Вид плантації кави перебив нам нашу сповідь. Був вересень, і вид дерев, осипаних квіточками, будив повне відчування майбутнього багатства. Ми їхали боком і впивалися «розкішшю Павліста», дивлячися, як хвилювала над ребрами скель і печерами темно-зелена хвиля кавових дерев, витягнених під лінію.
– У твоїм випадку, – запитав я, – ти щаслив?
Фавсто забарився з відповіддю, пережовуючи її.
– Не знаю. Я пожертвував своїх п’ятдесят і дожидаю, сподіваючися, що моя дружина піде слідом мойого відречення. Одначе вона більше вперта, обстає при свойому, щоб не дійти аж туди. Стараємося про рівновагу, ще...
– А Лавра? – спитав я несподівано, нерозважно.