– Від часу колегіального стола. Як сей час проходить!..
– Отже, мій дорогий, я забираю тебе сюди. Вже не підеш, поки не пізнаєш мого Аврамового лона і не вб’єш туг, які треба вбити.
В часі тих вибухів дівчина з голубим фартушком не рухнулася з зали ногою, і я крадькома пас свої очи на тім любім єстві.
Фавсто, замітивши те, представив мені:
– Лавріта, наша своячка.
– Ми вже знайомі, – відповів я.
– Звідкіля? – скрикнув зчудований.
– Саме звідси і від яких п’ять хвиль.
– Сміхун! Гайда, Лавро, подивися там, щоб подали нам каву.
Дівчинка, відходячи, кинула той солодкий усміх, який дораджує дівчатам інстинкт у присутности чоловіка, що може одружитися.
– Чепурненька, га? – промовив Фавсто, ледве тільки зачинилися двері.
– Гарна! – скрикнув я, обтяжуючи завзято те «а». – Що за свіжість! Яка кольористика!
– Краска йде на рахунок печі. Усі вони там заняті печенням кукурудзяних пиріжків. Не знаєш моєї дружини? З родини Лєме, з Педри Фрії. Я одружився, скоро тільки покінчив науку, і жию тут на переміну шість місяців на землі і стілько ж у столиці.
– Прегарне життя! Се мрія усякого чоловіка.
– Не нарікаю, ані не бажаю иншого.
– Значить, ти зірвав овоч щастя?
Фавсто не відповів, а що якраз принесли каву, розмова змінила напрямок. Каву принесла Лавра враз із гарячими пиріжками.
– Панно Лавро, я догадуюся, що сей зроблений вашими руками, – процідив я, беручи один із них.
– Котрий? – впала в розмову дівчина. – Сей, що має знак колісцяти?
– Так.
Вона усміхнулася сріблистим тоном.
– Справді ті, що мають знак, се робота Лукреції.