Одного дня їздив я до Ітайоки, проводжений вказівками чоловіка, що винаймив мені коня під верх:
– Не можна заблудити. Треба тільки їхати. На випадок сумніву тримайтеся слідів коліс, а заїдете певно.
Я таке і зробив і заїхав без пригоди.
Одначе в день повороту падав ніччю такий дощ, який падає тільки по тих лісових пущах, і на першому перехрестю я заблукав. Злива позатирала всі борозди від коліс. Я пристав на хвильку, зробившися ослом Буридана, та дожидаючи якого прохожого, що отворив би мені очи. Не появилася жива душа, і моя нетерплячка штовхнула мене навмання на одну відногу сього уводливого X. Я їхав яку годину в непевности, аж у кінци вид невідомої фазенди впевнив мене, що я збився з дороги. Я рішився заїхати. Відчиняю ворота і кричу своє «господар хати». Відчиняє мені старий неґер, занятий лущенням фасолі на тоці.
– Господарик є там наверху, у великій хаті.
Звертаю ходу туди, передавши коня, і йду широкими кам’яними сходами з переду господарського дому. Гурток діточок грався довкола невеличкої ватри ґравет, що сильно курила.
– Дим туди, святенька сюди.
Побачивши мене, замовкли і втікли, за виїмкою старшенької, яка полишилася на місці, протираючи почервонілі і засльожені від диму очи.
– Батько є?
– Є, і вона йде його покликати, – відповіла, подаючися досередини хати.
Инші з пальчиками в устах слідили за мною з-поза дверей, де швидко появилася струнка дівчина 14-16-літна, з голубим фартушком і почервоніла, як той, що порається біля печі.
– Будьте ласкаві, ввійдіть, – промовила ясним голосом, усміхаючися злегка, при чому її живі очи обкинули мене цілого від голови до стіп у млі ока, – сідайте й пождіть хвилинку.
Я сів, вдихаючи розкішний холод зали і почав розмову.
– Ви дочка...
– Ні, пане. Своячка. Одначе живу тут, відколи мені повмирали родичі.
– Така молода – і вже сирота!...
– Без батька і без матери. Минуло шість літ, коли я втратила їх у часі жовтої пропасниці в Кампінасі. Свояк забрав мене і...
Тут заскрипіли двері і появився в них пан дому. Ми як стій розпізнали один одного з однаковим здивованням.
– Бруно! – скрикнув він. – Яке чудо!
– А ти, Фавсте, ось де приходиться мені найти тебе, мені, що сподівався зустріти недовірчивого німака!..
Обійми, вияснення, перехресні питання. Фавсто не переставав дивуватися припадкови.
– Кілько років ми не бачили один одного? Найменше десять...