Того вечора, після розмови за столом, я знайшла його в кабінеті, заваленого паперами. Батько складав списки можливих покупців наших коней. Навколо його карих очей залягли нові зморшки.
— Емма поїде з тобою до Кейптауна? — запитала я.
— Звичайно.
— А я?
— Якщо хочеш.
Спина в мене захолола.
— Я можу зробити щось інше?
— Думаю, можеш залишитися тут і стати дружиною фермера. — Одружитися з Джоком? — вирвалося в мене.
— Вочевидь, він збирається тут оселитися й хоче, щоб ти була з ним.
— Але мені всього шістнадцять.
— Ну що ж, — батько знизав плечима, — тебе ніхто не примушує. Якщо хочеш, поїдемо з нами, почнемо все спочатку, працюючи на інших.
Він знову схилився над своїми паперами, а мені залишалося вивчати його потилицю — волосся на тім’ї почало рідшати, крізь нього проглядала беззахисна блідо-рожева шкіра. Невже я справді почула якесь вагання в батьковому голосі? Він сказав, що вибір за мною, але щось у його тоні мовби м’яко відштовхувало мене від думки про Кейптаун.
— Емма не хоче, щоб я їхала?
Він підняв обличчя, глянув роздратовано, зашарудів паперами.
— Скажу відверто, Берил, у мене зараз надто багато клопоту. Тебе це жодним чином не стосується.
Я пішла до себе, але ніяк не могла заснути або навіть просто подумати про щось інше. Можливо, складні батькові проблеми справді жодним чином не були пов’язані зі мною, але вони перевертали моє життя, змушували наодинці приймати власні складні рішення, про які я досі й подумати не могла.
Я почула нґома, ще коли наближалася до середини крутого схилу. Від ударів у барабани повітря навколо вібрувало, а звуки розліталися просто в мене з-під ніг, ніби під схилом дужі велетні прокладали тунелі відразу в кількох напрямках. Над хребтом спочатку здіймалася цівка диму, а потім високі язики полум’я, з якими злітали до неба червоні жарини. Нарешті я опинилася на пласкій галявині й побачила захоплених власними рухами танцюристів та коло глядачів, замалих або застарих, щоб приєднатися до танцю. Посеред витоптаного круглого майданчика палало багаття; воно теж танцювало, викидаючи з себе духмяні клуби диму й змальовуючи чаклунські візерунки своїми відблисками на ногах, руках та обличчях. Гладко виголені голови дівчат прикрашали низки намистин. І безліч таких разків намиста, зібраних у довгі ланцюжки, звисали зі щільних шкіряних пов’язок на їхньому одязі. Дівчата були майже одного зі мною віку, але це вбрання робило їх старшими, здавалося, вони знають щось таке, чого я не знаю і, можливо, ніколи не знатиму.
Деякі парубки були обперезані довгими білими шкірами сервалів, закріпленими на ремінцях навколо талії. Коли шкіри хиталися під сідницями танцюристів — хутро сяяло, мов живе, а потім звивалося вздовж стегон у ритмі танцювальних рухів. Вождь племені з піднятим до неба обличчям час від часу хрипко каркав, і цей звук відлунював мовби зусібіч. Чоловіки гукали слідом за ним, жінки їм відповідали — поклик і відповідь. Луна без кінця повторюваного на одній високій ноті звуку розривала повітря й линула до неба. У цівках поту відбивалося світло й вібрація барабанів. Я задихала частіше. Приспів дедалі швидшав, ніби магічне колесо набирало обертів, і мені здавалося, що серце ось-ось вискочить із грудей. І тієї миті, коли пісня сягнула найвищої напруги, я глянула в яскраве коло танцюристів і побачила там Кібії.
Коли ми були малі, то завжди разом ходили дивитися на ці нґома, допізна спостерігали за танцями, а потім поверталися додому лісом. Кібії переконував мене, що танцюристам слід бути більш граціозними, бо танцям бракує пристрасті. Тепер ми рідко зустрічалися, і я не можу згадати, коли востаннє нам було так добре разом, як колись. Тепер світло від багаття впало на його обличчя, і я побачила, наскільки він подорослішав та змінився. Замість свого звичайного вбрання, він був у святковому шука, пов’язаному високо на лівому плечі, зібганому в фалди на талії та закріпленому поясом із намистинами. Навколо кісточок він пов’язав чорні й білі смужки мавпячого хутра, а на шию почепив вигнутий левовий кіготь. Я дивилася на Кібії збоку, бачила його профіль — такий само шляхетний, як і раніше, але тепер він ще й був мужнім. Нарешті він повернувся в мій бік. Його чорні очі над язиками полум’я зустрілися з моїми очима, й серце в мене тьохнуло. Він став мораном. Ось що змінилося — він став чоловіком.
Я відчула біль і позадкувала від кола танцюристів. Ми довго не спілкувалися, але я досі ще не могла повірити, що Кібії міг перетнути знаменну межу свого життя й не сказати мені про це. Я озирнулася в пошуках Буллера, щоб якомога швидше піти звідси, але пса ніде не було видно. Я не могла шукати його, мені потрібно було мерщій утікати. Проте, коли я вже добігала до краю хребта й збиралася сторчголов котитися схилом, раптом почула голос Кібії, який кликав мене. Світло від місяця падало в плетиво чагарників, у яких втопали мої ноги. Навіть якби я бігла щодуху, юнак все одно легко наздогнав би мене. Я це зрозуміла й зупинилася.
— Кажуть, що твій батько їде з Нджоро, — сказав Кібії, коли порівнявся зі мною. — Це правда?
Я кивнула.