— До Кейптауна.
Я посоромилася розповісти про ганебну халепу з грішми.
— Я чув, що там багато гарних коней. Так розказують.
— Ти став мораном, — я спробувала змінити тему. — В тебе чудовий вигляд.
У світлі місяця я побачила гордощі на його обличчі, але було й ще щось. Я зрозуміла, що він не знає, як тепер поводитися зі мною.
— Що робитимеш тепер? — спитав він.
— Поки не знаю. Мені пропонують вийти заміж.
Я думала, що він буде здивований або ще хоч якось відреагує, але Кібії лише знизав плечима, мовляв, «ну звісно», а далі пролунало те, що я раніше тут часто чувала: «Нове — це добре, хоча й боляче».
— А ти вже готовий до шлюбу? — виклично спитала я, бо мене дратувала ця зверхня впевненість у його голосі. Начебто він вже розгадав усі частини головокрутки, яка постала в моєму житті.
Він знову знизав плечима. «Чому ж ні?» — крутилося у моїй голові.
— Спочатку я піду світами. Ндіто в моєму селі не для мене.
— Світ великий. Ти вже знаєш, куди підеш?
— Батько розповідав про багато місць, у яких побував, — на півночі до Кітале, на півдні до Аруша та до схилів Доня Кенія. Можливо, я почну з тих місць, де він бував.
Останні кроки арап Маїна зробив далеко звідси. Я підозрювала, що Кібії також думав і про те місце, хоча й не називав його.
— Ти досі збираєшся шукати того солдата, який убив арапа Маїну?
— Можливо, знайду, — сказав він. — Або, може, зрозумію різницю між мріями хлопчика й чоловіка.
Він мить помовчав і додав:
— Коли я одружуся, мій батько житиме в моїх синах.
Він говорив так просто, так упевнено, що мені захотілося кинути йому виклик або змусити замовкнути. І я сказала:
— Чоловік, який хоче одружитися зі мною, дуже багатий і сильний. Він побудував свій дім за три дні і живе недалеко звідси.
— Справжній будинок чи хатину? — поцікавився хлопець.
— Справжній будинок із ґонтовим дахом на два скати й зі скляними вікнами.