Карпенко-Карий Іван Карпович - Безталанна стр 9.

Охо-хо-х! I хлiб на­си­лу роз­жую, та й жу­вать йо­го вже на­доїло, а гос­подь смер­тi не дає… Отак як поч­неш на­га­ду­вать, що й на Кап­ка­зi двад­цять п'ять ро­кiв був, i вер­нув­ся, i же­нив­ся, i жiн­ка вмер­ла… Царст­во їй не­бес­не, вiч­ний по­кiй!.. Тiлько го­док i про­жи­ла… Доч­ку сам ви­няньчив, а те­пер дiж­дав i за­мiж вiд­дать її. Чо­го-чо­го не ба­чив, чо­го не по­куш­ту­вав. (Зiт­хає.) Дав­но жи­ву, по­ра й честь знать!.. От­же, тiлько нi­чо­го не на­га­ду­вать i отак уран­цi, як ско­ро вста­неш, вий­ти на под­вiр'я до схiд сон­ця - ле­генький вiт­рець по­вi­ває, квiт­ки з са­дiв пах­нуть, пташ­ки бо­жi ще­бе­чуть на­зуст­рiч сон­цю, - то здається, що тiлько впер­ше ба­чиш та­ку кра­су, що тiлько один день i жи­веш! Один день!.. (Спi­ва.)

Ой мав я жiн­ку Уля­ноч­ку…

Гнат iде з ули­цi до ха­ти i сi­да яа присьбi. Зiт­хає.

З ха­ти ви­хо­дять Вар­ка, а по­тiм Со­фiя

Софiя i Гнат.

Софiя. Ну й гар­на, ну й ве­се­ла вра­жа Вар­ка.

Гнат. Що там во­на то­бi роз­ка­зу­ва­ла?

Софiя. Чо­го ти на­че все сер­диш­ся?

Гнат. У ме­не бо­лить тут, пiд грудьми, мо­же, че­рез те й за­ба­ла­кав так.

Софiя. Пiд грудьми, ка­жеш, бо­лить? Чи не пi­дiр­вав­ся ти?

Гнат (не­терп­ля­че). А-а!.. Не знаю! Що во­на ка­за­ла?

Софiя. Хто?

Гнат. Вар­ка!!

Софiя. Та не­хай во­на тя­миться, чо­го ти кри­чиш? Ка­за­ла, що па­нич наш до неї за­ли­цяється.

Гнат. Фой­да!.. (Стог­не.)

Софiя. Що то­бi, сер­денько, та­ке? Мо­же, прист­рiт? Я по­бi­жу, вер­ну Вар­ку: во­на умiє шеп­тать, її баб­ка по­кiй­на нав­чи­ла.

Гнат (на­бiк). Знаю, як во­на шеп­че! (До Со­фiї.) Не тре­ба. Я пi­ду до Цим­ба­ла кра­ще.

З ха­ти ви­хо­де Iван.

Софiя. Гнат нез­ду­жа, та­ту.

Iван. Що ж то­бi?

Гнат. Нуд­но.

Iван. Нуд­но? Пост­ри­вай, я за­раз по­шу­каю; там десь у ме­не бу­ло зiл­ля, ще з Кап­ка­зу. Тiлько пос­мок­чи - уся­ка хво­ро­ба прой­де. (Пi­шов у ха­ту.)

Гнат (на­бiк). Не по­мо­же ме­нi те зiл­ля… (До Со­фiї.) Сядь бi­ля ме­не.

Софiя (ра­дiс­но). Сер­денько! (Сi­да.) Як­би ти знав, як ме­нi тяж­ко че­рез те, що ти та­кий сум­ний хо­диш, все сер­диш­ся чо­гось, не при­гор­таєшся уже до ме­не! Я й са­ма зах­во­рiю.

Гнат. Я не сер­дюсь, я нез­ду­жаю; а не при­гор­та­юсь, бо ма­ти раз у раз до­ко­ря, що ми тiлько цi­луємся.

Софiя. Гна­те! Те­пер ма­те­рi не­ма…

Гнат її цi­лує.

От ме­нi й ве­се­ло! Як ти мов­чиш, то я те­бе бо­юсь; i важ­ко ме­нi, i пла­кать хо­четься, i ро­бо­та па­да з рук, блу­каю мов ша­ле­на, а як…

Входе Iван.

Iван. Зiл­ля не знай­шов - за­гу­би­лось. А от знай­шов пе­рець. Тут три­дев'ять пер­чин. Хоч ковт­ни цi­лi, хоч роз­жуй та ковт­ни - по­мо­же, тiлько не за­гу­би яко­го зер­ня­ти.

Гнат. Та ну йо­го, та­ту, пе­рець не по­мо­же. Я кра­ще пi­ду до Цим­ба­ла, мо­же, вiн що дасть.

Iван. Та ковт­ни, ковт­ни - во­но не за­ва­дить. На.

Софiя. Вiд нього ще гiр­ше пек­ти­ме.

Iван. Що ти тя­миш! Це ме­нi ще на Кап­ка­зi один вер­ме­нин дав, вiн на Афонськiй го­рi дос­тав. Ковт­ни - по­ба­чиш.

Гнат (бе­ре). Ковт­ну, щоб од­че­пив­ся. (Ков­та.)

Iван. Гля­ди ж, щоб не впа­ло яке зер­ня. Ну, що?

Гнат. Не прос­ко­чи­ло… по­заст­ря­га­ло.

Iван. При­не­си, Со­фiє, во­ди.

Софiя пiш­ла.

Дуже по­ма­га, од вся­кої хво­ро­би по­ма­га. Бу­ло, оце чи жи­вiт за­бо­лить, чи так ко­ло сер­ця чо­го зак­ру­те, або мо­ро­зить iно­дi по­хо­дом - вiзьмеш три­дев'ять…