Карпенко-Карий Іван Карпович - Безталанна стр 10.

Софiя ви­но­се во­ду.

Запий. Навх­рест за­пий.

Iван i Ган­на

Входе Вар­ка, ти­хо ози­рається.

Гнат iде до ха­ти, а по­тiм Вар­ка.

Гнат. Те­пер ме­нi не страш­но! Ну, Цим­бал! За­шив у ган­чi­роч­ку якесь зiл­ля, по­че­пив ме­нi сам на шию i як по­дув на вид, так на­че щось зсу­ну­ло­ся з ме­не, i так ме­нi лег­ко ста­ло, мов на свiт на­ро­див­ся.

Варка (ти­хо пiд­хо­де). Гна­те!

Гнат. Вар­ка?!

Варка. Я, мiй го­луб­чи­ку. Жда­ла те­бе - не йдеш, ску­чи­ла i прий­шла са­ма. (Кла­де на нього ру­ку.) Чо­го ж ти не ви­хо­диш?

Гнат. Дай ме­нi спо­кiй.

Варка. Ти чо­гось, ма­буть, розг­нi­вав­ся на ме­не?

Гнат. Чо­го ме­нi на те­бе гнi­ваться…

Варка. А ко­ли не гнi­ваєшся, то глянь же на ме­не, глянь ме­нi в вi­чi, глянь так, щоб сер­це в'яну­ло вiд пог­ля­ду.

Гнат. Чо­го то­бi тре­ба?

Варка. Те­бе, мiй Гна­точ­ку. Чо­го ж ти та­кий знов чуд­ний?

Гнат. Я… спать хо­чу.

Варка. Ха-ха! Бре­шеш ти! Ти чо­гось сли­ни роз­пус­тив, як ба­ба Гор­пи­на, що па­се панських гин­ди­чат! Ха-ха! Спать вiн Хо­че… (Шеп­че.) Ну, хо­дiм.

Гнат. Одiй­ди вiд ме­не, не ча­руй ме­не, не по­мо­же..

Варка. Що з то­бою?! Ти цу­раєшся ме­не?..

Гнат. Вар­ко! Не то­пи моєї i своєї ду­шi - грiх.

Варка. А дур­ний, а бо­же­вiльний! Яко­го ж ти ще грi­ха боїшся, ко­ли вже грiш­ний! Ти ди­вись на ме­не! Лю­би­ла те­бе дiв­кою до за­ги­ну, i те­пер лю­бить не пе­рес­та­ла, i в пек­ло пi­ду за те­бе - ме­нi не страш­но.

Гнат. А Со­фiя?

Варка. Во­на то­бi чу­жа, ти не її, а ме­не лю­биш!

Гнат. Не­хай те­бе чорт лю­бить!

Варка. Та чорт же й лю­бить! (Обнi­ма йо­го й цi­лує.) Оцей, оцей, оцей!

Гнат (трем­тить i го­во­ре пiс­ля кож­но­го по­цi­лун­ку). Вар­ко… Вар­ко… Вар­ко… Я при­ся­гав Со­фiї.

Варка. Я твоя суд­же­на, а не Со­фiя! Ти ме­нi ра­нiш при­ся­гав, ти ска­зив­ся то­дi, вiд­дав ме­не Сте­па­но­вi; вiзьми ж ме­не, вiзьми ме­не те­пер, по­ки не­ма Сте­па­на, i ви­пий з ме­не кров мою! Гнат! Кров мою ви­пий з ме­не те­пер, те­пер, по­ки я вiльна, а Сте­пан вер­неться… то­дi… го­дi вже! Бу­де нам му­ка - вiч­ная роз­лу­ка.

Гнат. Вiч­ная роз­лу­ка… (Без си­ли опус­кає ру­ки.)

Варка. Чуєш, чуєш? При­гор­нись сю­ди, до мо­го сер­ця… Слу­хай, як во­но лю­тує, ки­пить, ма­ло не вис­ко­че! На­що ж мар­но тра­тить час? Мо­же, Сте­пан i завт­ра прий­де…