Карпенко-Карий Іван Карпович - Безталанна стр 7.

Гнат її об­нi­ма.

О ти, мiй ми­лий? Чи й то­бi так ве­се­ло зо мною, як ме­нi з то­бою? Чо­го ж ти мов­чиш? Го­во­ри, смiй­ся, шут­куй!

Входе Ган­на.

Гнат i Со­фiя

На го­ро­дi нив­ка,

Кругом ма­те­рин­ка,

Там дiв­чи­на жи­то жа­ла,

Сама чор­ноб­рив­ка.

Жала ж во­на, жа­ла,

Стала спо­чи­ва­ти.

Iшов ко­зак до­ро­гою,

Став її пи­та­ти.

Здоров, здо­ров, ко­за­ченьку.

Помагай бiг, жен­че.

Вона ж ста­ла, вiд­ка­за­ла:

Здоров бу­вай, сер­це!

А вже ж тая сла­ва

На все се­ло ста­ла,

Що дiв­чи­на ко­за­ченька

Серденьком наз­ва­ла.

Входе Вар­ка.

Варка. Здрас­туй, Гна­те!

Гнат (на­бiк). Тьфу, аж у сер­це шпиг­ну­ло. Здрас­туй.

Варка. А Со­фiя де?

Гнат. На­що то­бi?

Варка. Чо­го ти та­кий сер­ди­тий?

Гнат. Я? З якої ре­чi?

Варка. Ти-то знаєш. Го­лос сер­ди­тий! Вiзьми ре­ше­то, вiд­да­си Со­фiї, я в неї по­зи­ча­ла.

Гнат. Пок­ла­ди. Од­на­че ти змар­нi­ла!

Варка. Тю! А ка­ли­нiвський па­нич ка­зав ме­нi, що вiн кра­щої й не ба­чив.

Гнат. Поз­най­оми­ла­ся вже? Ско­ро.

Варка. Най­ма до се­бе в гор­ни­цi. Вже три­чi приїздив.

Гнат. Що ж ти, пi­деш? Сте­па­на за­бу­ла?

Варка. Ох, де там за­бу­ла! Я не та­ка, як дру­гi, не ско­ро за­бу­ваю. Сам ка­жеш, що змар­нi­ла… Жу­рю­ся…

Гнат. А до па­ни­ча все ж та­ки най­меш­ся?

Варка. По­ба­чу. Тим ча­сом поїду в го­род, там роз­пи­таю, де Сте­па­на дi­ли, бу­ду шу­кать йо­го, а не знай­ду Сте­па­на…

Гнат. То знай­деш Iва­на?

Варка. Атож? Сох­нуть не бу­ду!

Гнат. На бi­са i в го­род їздить, i до па­ни­ча най­маться… Та­ка мо­ло­ди­ця тiлько слi­по­го не при­во­ро­жить. Ти б тут по­шу­ка­ла.