Карпенко-Карий Іван Карпович - Безталанна стр 2.

Входять па­руб­ки.

Светить мєсяць,

Светить яс­ний,

Просвiщається за­ря…

Хлопцi пе­ре­би­ва­ють.

Ой ги­ля, ги­ля,

Гусоньки, на став,

Добривечiр, дiв­чи­но,

Бо я ще й не спав.

Ой бо­же, бо­же,

Який я вдав­ся:

Брiв я че­рез рi­ченьку

Та й не вми­вав­ся.

Ой вер­ну­ся я

Та й уми­юся,

На свою дiв­чи­ноньку

Та й на­див­лю­ся.

Ой не вер­тай­ся

I не вми­вай­ся -

Єсть у ме­не кри­ни­ченька

Пiд пе­ре­ла­зом,

Умиємось, сер­денько,

Обоє ра­зом.

Як хор спi­ва, вхо­дять му­зи­ки, сi­да­ють на­пе­ред ко­ну i ла­го­дяться. Хор за­мовк; з пос­лiд­нiм акор­дом пiс­нi гра­ють ко­за­ка, тан­цю­ють. Че­рез яку хви­лю кри­чать: "Стар­ши­на!", "Нi, Онисько!". "Тi­кай­мо!".

Софiя, Вар­ка й Гнат.

Степан i Вар­ка.

Степан. Здрас­туй, Вар­ко… Що ж це не­ма нi­ко­го?

Варка. Бу­ли, та Онисько ро­зiг­нав усiх.

Степан. I Гнат був?

Варка. Здається, був… та був же, був!

Степан. Де ж вiн?

Варка. А чорт йо­го знає, ку­ди вiн пi­шов… То­бi вiн хi­ба пот­рiб­ний?

Степан. Нi, я так пи­таю…

Варка. Дав­но я те­бе ба­чи­ла, Сте­па­не, аж на­че чо­го зра­дi­ла - мов бра­та стрi­ла… Чо­го ти рiд­ко так на ве­чер­ни­цi хо­диш?

Степан. Най­мит, нi­ко­ли, не­має ча­су.

Варка. Прав­да твоя, Сте­па­ноч­ку. Гiр­ко жить на свi­тi, як не­ма батька, ма­те­рi… не­ма щи­рої дру­жи­ни… Я час­то, див­ля­чись на те­бе, як ти пра­цюєш, ду­маю со­бi: щас­ли­ва та дiв­чи­на бу­де, кот­ру ти пос­ва­таєш…

Степан. Дiв­ча­та та­ких, як я, не люб­лять.

Варка. Якi дiв­ча­та.

Степан. Та всi во­ни од­на­ко­вi: гля­не на мою твар, зля­кається й од­вер­неться… (Смiється.)

Варка. Яка ж у те­бе твар?.. Зов­сiм не страш­на, що ти ви­га­дуєш?

Степан. Ти вдень при­ди­вись, то й са­ма зля­каєшся: ря­ба, мов чор­ти го­рох на нiй мо­ло­ти­ли.

Варка. Ска­жи кра­ще, що ти нес­мi­ли­вий, та й звер­таєш на твар i га­ниш її без мi­ри! Он гор­ба­тий Мар­жан яку кра­лю вис­ва­тав. Хi­ба ти до нього при­рiв­няв­ся? Ти па­ру­бок як дуб, на все се­ло, - i гля­нуть лю­бо.