Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
– І куди ж ти зараз їдеш? – уже співчутливим тоном запитав дядько Василь.
Але тітка Марія все ще була надто пильною і продовжувала дивитися на дівчинку з підозрою.
«Як це? – думала вона. – Хіба можна все про себе забути? Дурня! Вигадує дівчисько!»
– Я пам'ятаю велику річку, білі пароплави і великий світлий будинок з башточкою…
– Та це ж Річпорт! Зупинка метро Поштова площа! – викрикнув дядько Василь.
– Так-так! – радісно скрикнула Інформа, почувши знайому назву. – Саме Річпорт!
– Це по дорозі з нами. Поїхали разом, ми покажемо де вийти, – запропонував жалісливий дядько Василь.
За розмовами ледь не спізнилися купити квитки. Тітка Марія все стояла біля каси, поки, нарешті, її не гукнув касир. Удалині вже з'явилася електричка, верескнула густим пронизливим свистом, пролітаючи залізничний переїзд, і почала гальмувати біля платформи. Інформа злякано позадкувала.
– Не бійся… – дядько Василь підхопив важкі сумки. – Давай за мною.
– Давай, давай, доню, – підбадьорила принцесу тітка Марія, – тут нічого страшного немає…
Інформа несміливо проштовхнулася до тамбура вагона й зморщилася від важкого неприємного запаху. Тамбур був заставлений сумками й клумаками найрізноманітніших кольорів та видів. У протилежних дверей стояли двоє молодиків і палили, від чого сморід ставав зовсім нестерпним.
– Що, доню, не подобається? Терпи! Краще погано їхати, ніж добре йти, – посміхнувся дядько Василь, немов вибачався.
Вагон різко смикнуло й поволокло. Інформу кинуло на курців, і один з них ледь не потрапив дівчині сигаретою в око.
– Вибачте, – чемно попрохала хлопців принцеса, – може, ви припините це робити? – і вона вказала пальцем на сигарету.
– Не подобається – йди пішки, – буркнув той у відповідь.
– Або їдь у таксо, – реготнув другий.
– Ти чого сирітку кривдиш? – грізно втрутилася тітка Марія.
– Стули пельку, бабо, доки…
– Баба? Це хто тут баба? Я баба? Ах ти ж… Ах ви ж… Ах ви ж бандити малолітні! Маркомани нещасні! Рятуйте, люди добрі! Василю, викликай ОМОН! Я вам дам бабу!
Тітка Марія схопила важку сумку і з розмаху в'їхала одному з курців у плече.
– Та ти що, стара відьмо, – потираючи забите місце, розгублено промовив хлопець, – здуріла чи як?
– Я – стара відьма? – вдруге сумка полетіла нахабі вже в голову.
Підлогою розсипалися і застрибали густо червоні великі яблука. Тітка Марія по-войовничому вперла руки в боки, а дядько Василь завбачливо зняв і сунув до кишені окуляри. Пасажири відхитнулися назад і приготувалися до бійки. Більшість підтримувала відчайдушну тітку, тому що їх теж дістав тютюновий сморід. Меншість, що складалася з курців, тримала сторону молодих нахаб, правда, мовчки. Невідомо, чим би це все скінчилося, якби двері у тамбур не відкрилися, з силою вдавившись у натовп, і з міжвагонного переходу не показалася голова в синьому форменому кашкеті.
– Громадяни, приготуйте квитки для перевірки! – офіційним тоном сказала голова.
Обидва курці кинулися у глиб вагона, запекло проштовхуючись крізь натовп пасажирів.
– А ви куди дивитеся? – войовничо накинулася тітка Марія на контролерів. – У вагоні маркомани та терорюги їздять, а вам начхати! Я буду скаржитися в ООН!
– Які терорюги? – оторопів контролер.
– А онде побігли! Тримай терористів! – верескливо заволала вона навздогін курцям.
– Терористи? Які терористи? Де? Вибухівка… Міни… Міни… – полинуло вагоном.
Хтось не витримав і заволав:
– Рятуйте!
У другому кінці вагона почулося:
– Шахідка! Он та… Чорнява…
– Я з табору, – намагалася виправдатися смаглява циганка, – я не шахідка…
Її ніхто не слухав. Хтось додав:
– Цистерни з паливом… На сусідньому шляху… Пояс смертників…
– А-а-а… – прокотилася вагоном друга хвиля паніки. – Теракт! Рятуйся!! Зараз жахне!!!
Хтось смикнув стоп-кран. Завищали гальма. На Інформу всією своєю чималою вагою налягла тітка Марія, припечатавши її до дверей. Кілька людей упали на підлогу. Блідий контролер, згадавши курси цивільної оборони, як папуга, повторював тільки одне слово:
– Евакуація… Евакуація…
Інформа, звільнившись від обіймів огрядної тітки, затиснулася в кут і закрила очі. «Ось як, виходить, їздять електричками…» – подумала вона.
На Приміський вокзал електричка прийшла із запізненням на дві години. Починало сутеніти. Щільний натовп вивалювався на перон з тісних та задушливих вагонів, не перестаючи обговорювати недавню подію: одночасний напад терористів одразу на п'ять або навіть шість вагонів.
– Як ще живі залишилися, тільки Бог відає…
– Одна там перешкодила шахідці пояс підірвати, зовсім дівчисько, а відважна яка…
– А бабця? Та взагалі їх прийомами карате заламала…
– Ага… А вони, дурні, і не знали, що бабуся чемпіонка Києва з карате…
– Ні, по там-дзю-цюаню…
– Не там, а тут…
– Ну, була, звичайно…
– Торішня… А бач яка… Трьох скрутила!..
– П'ятьох, сам бачив!
Неабияк пом'яті дядько Василь, тітка Марія й Інформа дійшли до кінця перону і занесли важкі сумки в Приміський вокзал.
– І куди ж ти зараз? Що ти в тому Річпорту робитимеш серед ночі? – запитав дядько Василь.
– Не знаю, – чесно відповіла Інформа, якій після пережитих пригод було зовсім однаково, куди їхати й що робити. їй хотілося одного: добратися хоч куди-небудь, прийняти ванну і забратися в ліжко.
– Знаєш що, доню, поїхали до нас. Переночуєш, а зранку і голова яснішою буде. Ти як, мати?