Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
Але те, що в справу замішаний якийсь потужний вірус, Великий Процесор уже зрозумів. Не без допомоги Хазяїна та Володаря комп'ютер гордої адміністраторки запрацював у нормальному режимі вже за кілька хвилин. Директорський водій Сашко тільки дивувався, як швидко переінсталюється «вінда». Він здивувався б ще більше, якби довідався, хто допомагає йому з іншого боку екрана.
Проте сповістити Чипсета, що в цю складну й небезпечну справу втрутився якийсь могутній, а тому дуже небезпечний вірус, Великий Процесор ніяким чином не міг, і це було найобразливішим. Нікого з хлопців біля комп'ютера не було, а якби навіть і були, що з того: на компі все ще стояла підслушка. Але тепер стало зрозумілим, ким запечатана адреса відправника дивного листа: це зробив вірус. Використовуючи відеокамери системи безпеки «Дірявого неба», Великий Процесор прекрасно бачив, що відбувається в холі, на ґанку, у невеликому ресторанчику і навколо готелю в радіусі метрів двадцяти. Він бачив, як Чипсет кілька разів підходив до адміністраторки, і навіть чув питання, які той задавав. І саме Великий Процесор перший побачив жовтий мікроавтобус, що під'їхав до сусіднього з готелем будинку. Негайно зробивши кілька фотографій пасажирів буса, Великий Процесор спробував зметикувати, як же передати їх хлопцям.
* * *
– Це… – раптом сказав Славко. – Я того… піду прогуляюся… як його… навколо готелю.
– А що? – одразу нашорошився Сергійко. – Побачив щось підозріле? Де? Що? Кого?
– Просто того… пройдуся…
– A-a-a… – розчаровано протягнув Сергійко.
– Я це… недовго.
Славко неквапливим прогулянковим кроком пішов тротуаром і зник за рогом готелю. За кілька хвилин він з'явився з іншого боку будинку. Сергійко одразу помітив: щось не так. Славко йшов швидко, перевалюючись, наче качка, час від часу озираючись на всі боки. До друзів він майже підбіг, пітний та захеканий.
– Є, хлопці! Там, за будинком… цеє… жовтий мікроавтобус стоїть. Точно такий, як ви… ну… того… розповідали! І ручка зламана, і цей… замочок висить…
Чипсет схопив Славка за руку:
– Близько підходив?
– Що я, не розумію? Здаля це… тільки… Ну… акуратно так…
– Хто в кабіні? Бачив кого? – запитав Сергійко.
– У кабіні це… сидить якийсь ну… прищ один. Більше в машині як його… нікого… Я не розглянув, далеко там… І це… скло відблискує. От.
У цей самий час з-за рогу готелю прогулянковою ходою, точнісінько так же, як тільки-но Славко, вийшов високий і худорлявий чолов'яга. За кілька митей точно такою ж ходою з-за другого рогу готелю вийшов інший громадянин, невисокий на зріст та з пристойним черевцем. Обидва були в темних окулярах. Громадяни так старанно зображали, що їх анічогісінько не чіпляє і не обходить, що було очевидно: обходить їх усе. Вся трійця, що сиділа на лавочці з видом нудьгуючих ледарів, була захоплена зненацька. Якщо Довгий або Товстий кого-небудь з них бачили в обличчя, то вся операція опинялася під загрозою викриття.
– Ну? – із запитанням подивився Чипсет на Сергійка.
– А! – раптом з лементом підхопився Славко. – То ти це… значить так?
Розділ 10
Ось як, виходить, їздять електричками…
Інформа йшла лісом уздовж дороги. Вона боялася втратити дорогу й заблукати. Принцеса уявлення не мала, де перебуває, як добратися до Києва і де там шукати Сергія чи готель. Вона не знала, хто та навіщо її викрав. Вона нічого не знала, і від цього незнання їй ставало ще страшніше. Перспектива залишитися одній у лісі на ніч принцесу зовсім не гріла, як не гріла її думка про те, що десь у Києві божеволіють від тривоги друзі. Інформа була впевнена, що батька, Великого Процесора, про її викрадення попередили негайно. Занадто добре дівчина знала Чипсета, щоб сумніватися в цьому. Чипсет ніколи не боявся правди і не став би приховувати її. Отже, батько теж турбується про неї, і звичайно, приймає участь у пошуках. Тут у неї сумнівів не було ніяких. Але все це не полегшувало її теперішнього становища. Зараз її головне завдання, яке вона визначила сама для себе, – щонайшвидше дістатися до Києва й знайти готель.
Дорога вийшла з дачного селища і повернула у бік призахідного сонця. Від дороги відділилася досить широка стежка, на яку звернули літні чоловік і жінка з важкими сумками в руках. Інформа вже кілька хвилин спостерігала за ними і прислухалася до їхньої розмови.
– Потрібні тобі ці яблука, – бурчав чоловік, – тягни їх у таку далечінь на горбі, а ціна їм три копійки у базарний день… Накрутили б соку…
– Та звісно, – відповідала жінка, – накрутили б соку, а ти з нього свого поганого винища наробиш… А потім ще й горілки нагониш! Не буде цього! Нехай краще онукам дістануться! А на горбі нести не так вже й далеко, до електрички хіба… А в Києві на метро… Своє добро ваги не має… Потерпиш!
Інформа потихеньку пішла за літньою парою, зрозумівши, що ті теж добираються до Києва, і слідом за ними звернула на стежину. Хвилин за десять чоловік, важко дихаючи, зупинився й поставив сумки на землю. Відсапуючись, він помахав руками. Разом з ним стала й жінка. Те саме довелося зробити й Інформі. За кілька хвилин пішли знову, метрів за сто зупинка повторилася. Жінка кинула поглядом на дівчину, яка йшла позаду. Коли зупинилися втретє, жінка почала нервово мацати по кишенях. Нарешті попереду з'явилася платформа. Літня пара, з побоюванням озираючись на Інформу, ледь затягла сходами свої важкі сумки. Інформа відійшла убік. Тітка дістала гаманець і пішла до каси. Дівчина, бажаючи довідатися, що потрібно зробити для того, щоб мати змогу поїхати таємничою електричкою, пішла за тіткою, уважно стежачи за її діями. Це переповнило чашу тітчиної тривоги, і вона зненацька слабким для огрядного тіла голосом пискнула:
– Васю, рятуй…
Інформа злякано позадкувала.
Відчувши слабину й побачивши переляк дівчини, тітка посмілішала і, виставивши вперед могутні груди, повнометражно наїхала на Інформу:
– Ти чого до нас присікалася? І ходиш, і ходиш, стежиш… А ну, пішла звідсіля! Зараз міліцію викличу! Василю! Викликай ОМОН! Допоможіть! Терористи! – з писклявого голос перетворився ледь не на бас, голосний та могутній, що цілком відповідав габаритам тітчиного тіла.
Інформа зніяковіла:
– Тітонько, які терористи? Я ж одна… А йшла за вами, бо дороги не знала…
– Рятуйте! – продовжувала репетувати тітка, немов протиповітряна сирена, які іноді випробують на заводах. Тоді сирени завивають так, що в будинках поруч мало не вилітають шибки.
– Зажди, Маріє… Ти що, не бачиш? Це ж просто дівчинка! Може, вона й справді дороги не знає? – спробував заспокоїти дружину розсудливіший і статечніший Василь.
– Що? – жінка припинила репетувати, але все одно підозріло дивилася на принцесу, готова запустити свою сирену знову. – Однаково відійди… А чого на гаманець витріщилась? У мене тут грошей тільки на квитки. Ось, подивися, – тітка відкрила гаманець і показала його внутрішність Інформі, – так що ніякого прибутку для тебе…
– На які квитки? – запитала Інформа. Вона у своєму житті ні про які квитки ніколи й не чула.
– Що значить – на які? Щоб електричкою їхати.
– А як нею їдуть? – продовжувала дівчина ставити свої, на перший погляд навіть не дитячі, а безглузді запитання.
– Агов, ти чого? З місяця впала? – трохи розгублено запитав дядько Василь.
– Ні… – відповіла Інформа, розуміючи, що треба якось вивернутися, інакше її справді можуть прийняти за божевільну, – я… у мене… пам'ять пропала. Забула все…
– Як усе? Зовсім усе? – здивувався дядько Василь. Підозрілість тітки Марії трохи зменшилася, і в її очах з'явилася навіть жалість.
– Ні, дещо пам'ятаю… – почала вигадувати Інформа. – Мене кличуть Інформа…
– Інформа? – знову нашорошилася тітка Марія. – Чеченка чи що? Що за ім'я таке? Ніколи не чула.
– Ні, я не ця… ну… не че… чеченка… Я… Я не пам'ятаю, хто я… – схопилася за свою легенду, як за рятувальне коло, принцеса.