Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
– Ну? Що ти тепер казатимеш? – переможним тоном запитав Товстий у Лисого.
– Я? Що я казатиму? Йолопи! Думайте, що ви казатиме! – рикнув у відповідь Лисий, усе ще потираючи то бік, то голову.
– Косьці? – презирливо перепитав Товстий. – Та пішов він… Разом зі своїм шмаркачем Геричем.
– Косьці? Ні, не Косьці, і тим більше не Геричу. Відповідати ви будете цьому… чорному… як там його? Макровіру! А з ним жарти погані, – похмуро відказав Лисий. Відчувалося, що Лисий теж побоюється того чорного чолов'ягу.
– А це що за один? – поцікавився Довгий.
– Не знаю. Тільки зайшов я до Коськи, а він Герича холодною водою ледь не з соски відпоює. Ну я і запитую: у чому справа? А Костик мені й розповів, що прийшов з комп'ютера хтось у чорному й сказав, аби без нього не сіпалися. Герич вирішив повозбухати, так той його вирубив одним пасом руки, та так, що Герич і через дві години до тями прийти не міг. Так що головний зараз зовсім не Костик, а цей… У чорному…
– Почекай, почекай… – дійшло, нарешті, до Товстого. – Як це «прийшов з комп'ютера»?
– Та не знаю… – досадливо відмахнувся Лисий. – Виліз з екрана й пішов у екран.
– Оце жарт… – розгублено промурмотав Довгий.
– Ну гаразд, чого там дарма теревені правити… Поїхали до Коськи. Там вам розкажуть, в яку ціну в Одесі цегла… – Лисий закульгав до буса, дістаючи на ходу з кишені ключі.
Усі троє поспіхом завантажилися в машину, загуготів дизель, машина не поспішаючи розвернулася на вузькій дорозі і помчала в бік Києва. Тільки за бусом вляглася курява, як з лісу вийшла Інформа, озирнулася по сторонах і подалася узліссям у тому ж напрямку, куди покотив жовтий мікроавтобус з поламаною ручкою, на якій бовтався чорний навісний замочок.
* * *
Сергійко, Васла та Чипсет чекали на Дроника вже години зо три. Давно переінсталили «вінду» на комп'ютері адміністраторки, Чипсет довідався про розклад усього, що тільки могло рухатися в місті Києві та на його околицях. Він уже навіть не міг знайти приводу, щоб знову підійти до скляної стійки, за якою з поважним виглядом у білосніжній блузі й з високою зачіскою з повним усвідомленням своїх особливих прав сиділа адміністраторка готелю «Діряве небо». Дроник усе ще не з'являвся, і це вже не на жарт тривожило наших слідопитів.
– Що будемо робити? – запитав Чипсет.
– Може це… зв'яжемося з Великим Процесором?
– І що ми йому розповімо? – відгукнувся Сергійко.
– Це… сказати й правда того… нема чого…
– Будемо чекати, – запропонував Сергій, – більше нічого не залишається.
* * *
Костик на превелику силу затяг на диван досі напівпритомного Герича. Руки і ноги в нього ледь-ледь ворушилися, а мова була, наче в паралізованого: невиразна та шепелява.
– Шим ше він мене? Ото вше гад! Я його наштупного ражу, шобаку…
Пролунав короткий дзвінок у двері. Костик стурбовано визирнув у вікно.
– День ще! От же йолопи! Сказано ж було: привезти в сутінках!
Полишивши Герича на дивані, Костик метнувся в коридор. Ляснули двері, почулася неголосна плутана мова, після чого лемент Костика:
– Як утекла?! Ну виродки! Ну відстій! Дубові буратини! А тепер скажіть, навіщо ви всі мені потрібні? І чому я повинен вам платити?!
З кімнати вийшов на тремтячих ногах Герич. Він хитався від поруху повітря, наче примара.
– Утекла? Дівшишко втекла?.. Та я ваш ушіх… – тут його ноги не витримали, підкосилися і Герич гепнувся на підлогу, немов складаний метр.
– Ти ще тут! Тінь батька Гамлета! – рикнув на друга Костик. Показившись ще кілька хвилин, Костик, нарешті, заспокоївся. До нього знову повернулася здатність тверезо і спокійно міркувати.
– Отже так… Ви всі, виродки, їдете до готелю, влаштовуєте там спостережний пункт та чекаєте на принцесу. Очей з входу не зводити! Станьте так, щоб готель було видно зусібіч. Якщо вона втекла, то мусить же вона куди-небудь прийти? А де вона може заявитися? Тільки в готелі!
– А к цьому… Ну, пацану тому… До якого вона на гостини приїхала? – обережно висловив припущення Лисий.
– Ти адресу цього пацана знаєш?! – обурився Костик, якому дуже не сподобалася спроба обговорення його розпоряджень, та ще ким – дурнями, у котрих з під носу втекла бранка! Це дістане кого завгодно!
– Ні, – зрозумів свою помилку Лисий і хіба що хвостом не завиляв.
– Так про що розмова?! Вантажтеся у ваше «курча» і чешіть з очей моїх, йолопи!!!
Трійця завовтузилася в коридорі, відчиняючи двері.
– Агов, зачекайте, допоможіть Герича… – окликнув їх Костик.
Непритомного Герича вчотирьох легко віднесли на диван. На якусь мить він отямився й невиразно пробурмотів:
– Упущтили… Бити важ треба… – і знову знепритомнів.
«Як його… – подумав Костик. – Оцей Макровір – неслабкий хлопець! Треба з ним обережніше».
* * *
Якщо хто-небудь думає, що Великий Процесор весь цей час сидів склавши руки, то він глибоко помиляється. Спочатку, правди ніде діти, отриманий лист примусив його добре попрацювати мозками. В листі було написано таке: «Чувак! Ти крупно облажався. Твоя донька у нас і надійно захована. Звичайно, ти можеш повернути її, але наші послуги з доставки юної красуні у зворотному напрямку будуть дорого коштувати… Хоча я вважаю, що за таку гарну герлу можна взяти більше двадцяти п'яти лимонів зелені, я не хочу тебе перенапружувати. Двадцять п'ять і не копійки, тобто цента, більше! Я не жадібний, до того ж це гуманно, а для тебе не складе занадто великих труднощів. Словом, готов бабки. Можна в електронному вигляді. Куди і як їх відправити, повідомимо додатково. І не особливо викаблучуйся! А то прикладу до доччиної голови два великих магніти. Щоб праски краще притягувалися! Бувай, чувачок, до зв'язку! А мене називай просто: Хакер!»
Спочатку Великий Процесор нічого не зрозумів. Тоді він прочитав листа ще раз. Потім ще. Складність перекладу тексту можна було порівняти зі складністю розшифровки єгипетської писемності.
Одразу і наповал спантеличувало звертання «Чувак». Такого титулу він ніколи не чув і, скільки не роздумував, так і не зміг зрозуміти, щоб він міг означати.
Зовсім недоступним для розуміння Хазяїна і Володаря було і наступне речення: «Ти крупно облажався». Ніякі словники не допомогли встановити його зміст. У повний тупик його поставила вимога дати двадцять п'ять зелених лимонів за повернення дочки. Чому лимонів? Чому двадцять п'ять? І чому саме зелених? І зрештою, якщо мова йшла про зелені лимони, чому пропонувалося готувати якихось бабок? Ще більше незрозумілою була вимога переслати нещасних жінок похилого віку в електронному вигляді! Все це дуже нагадувало листа від божевільного, якби за ним не стояло ретельно підготоване викрадення принцеси й погрози щодо її здоров'я. Довелося здорово попрацювати в Інтернеті, аби докопатися бодай до якогось змісту.
Коли ж усе прояснилося, коли він з п'ятого на десяте перевів ідіотського листа на доступну для розуміння мову, обуренню Великого Процесора не було меж. Він одразу ж спробував знайти відправника цього дурного й зухвалого листа. Яке ж було здивування, коли він зрозумів, що адреса відправника запечатана. Це різко міняло справу і вносило в неї ще більшу плутанину. Технологіями фізичного світу запечатати адресу неможливо, але з іншого боку, ніхто із грамотіїв Заекрання не зміг би написати листа з такими висловлюваннями. Їх у Заекранні просто не існувало.
Відклавши вирішення цієї загадки на майбутнє, Хазяїн і Володар ужив усіх можливих у його становищі заходів. По-перше, узяв під контроль усі комп'ютери, які будь-яким чином були причетні до подорожі його доньки. Підслушку в комп'ютері Сергійка було виявлено лише на вісім секунд пізніше за Дроника, і лише на три секунди Великий Процесор спізнився до комп'ютера гордої адміністраторки. Побачивши й вивчивши характер руйнування файлів, Великий Процесор зрозумів, що до цього має стосунок хтось з могутніх вірусів, але поки він не знав, хто саме. Для нього не склало проблеми розгадати таємницю світло-магнітного випромінювача Макровіра з однієї простої причини: такий випромінювач, та ще й набагато потужніший, був зроблений Великим Процесором значно раніше. Хазяїн і Володар поки не знав, хто ж є власником застосованого в інформаційній коморі випромінювача. Про Макровіра він навіть і не подумав, позаяк був упевнений: того знищили надійно.