Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
– Нічого собі… – тільки і зміг вимовити здивований байт, протираючи очі.
– Давай, давай, дивуватимешся потім… – підштовхував його у спину Архіват.
Отетерілий Флетрон мовчки навісив на двері важезний, завбільшки з дитячу голову, навісний замок, щільно причинив за собою хвіртку і почимчикував уздовж вулиці до центру селища.
– У мене пляшечка шинушаси з собою, – похвалився дорогою Архіват, аби розрадити й підбадьорити друга, – так що поки Дроник займатиметься своєю справою…
– Це добре! – посміхнувся Флетрон. Він уже прийшов до тями й був дуже задоволений тим, що йому не довелося давати Архіватові відкоша. – Пам'ятаю я твою шинушасу! Всім шинушасам, можна сказати, шинушаса!
– Отож-бо…
Інформаційна комора розташовувалася недалечко, за п'ять хвилин неспішної прогулянки пішки. Зупинившись на перехресті, Флетрон притримав Архівата за плече:
– Там, за рогом…
Архіват розуміюче кивнув.
Флетрон несміливо покрокував у бік великої сірої обгородженої невисоким парканом будівлі. Комора швидше нагадувала фортецю: суцільна стіна, двоє вузьких вікон та одні двері, до яких вели круті сходи. Архіват дивився здаля, як Флетрон підійшов до ґанку, постояв мить і, нарешті зважившись, піднявся сходами й натиснув ґудзик дзвоника. Щось запитавши в охоронця, колишній байт, уже заспокоївшись, повільно покрокував назад до перехрестя, де його нетерпляче очікував Архіват.
– Ну? – коротко запитав він свого командира.
– Усе гаразд. Дроник твій, виявляється, спритний малий! Я навіть і не помітив, як він того… туди заліз…
* * *
У напівтемряві коридору Дроник блакитною хмариною непомітно ковзнув уздовж плінтуса, у зеленавому мерехтливому світлі, невисоко над підлогою, побачив чорні крапки роз'ємів, озирнувся навколо і пірнув в одне з них. Кілька поворотів – і нарешті він побачив зелені рядки каталогу файлів.
«Ну що ж, – подумав він, – зараз пошукаємо!»
– Так-так-так… – раптом хтось глумливо промовив за його спиною. – Хто ж це до нас на гостину? Повернися до мене обличчям, синку, дай тебе розглянути.
Дроник круто повернувся. Просто перед ним стояв підтягнутий чолов'яга, одягнений в чорне: чорні сяючі туфлі, відпрасовані штани, чорний гольф під горло і такий же чорний піджак.
– Макровір! – негайно впізнав чорну людину Дроник. – Отакої! Адже його ж нема! Його знищено!
Рік тому Великий Процесор, після важкої боротьби, у якій загинула його дружина королева Маплата, розклав у цифру цього найнебезпечнішого з відомих вірусів. І ось Макровір знову перед ним! Отже, його недооцінили – мабуть, він сховав десь свою резервну копію. Тепер не треба було ворожити, хто стоїть за викраденням Інформи! Минулого разу цей гад теж за принцесою полював. Ще б пак! Маючи таку заручницю, можна диктувати Великому Процесору будь-які умови, а якщо взяти її за дружину, то і взагалі сісти на місце Хазяїна і Володаря.
– А чи це не блазень Великого Процесора? Як там тебе… Дротик? Ах, так… Дроник! Несанкціонований доступ в інформаційну комору! Ти ж знаєш, що за це буває? Бачу, знаєш… І що ж тобі тут знадобилося? Прізвища та адреси працівників готелю «Діряве небо»? Ах ти, лихо ж яке, – продовжував знущатися Макровір, – онде вони, у темній течці… Бачиш? Ні, зліва… От-от… Саме вони!
І коли Дроник уже простягнув руку, щоб схопити цю саму течку, у якій, можливо, лежав ключ до розгадки таємниці викрадення принцеси Інформи, Макровір вихопив з кишені піджака якийсь прилад на зразок ліхтарика і ввімкнув його. Промінь зупинився на течці, і за п'ять секунд папка немовби розчинилася в повітрі.
– Ну як? Остання розробка: світло-магнітний випромінювач! Дивися!
Макровір перевів промінь на стелаж, потримав його кілька секунд, і стелаж теж зник. Макровір підійшов до стіни і впритул направив промінь на неї. У стіні утворилася величезна діра, через яку в темне приміщення ввірвалися потоки сонячного світла. Макровір зареготав:
– Ну як тобі, блазню? Кінець Процесору! У цифру! В одинички й нулики! Без права відновлення!
Через зниклий купол даху Макровір злетів так високо вгору, що його демонічний регіт був ледь чутний, зате чутний звідусюди. Враз усе завмерло, світло почало гаснути і невдовзі настала повна темрява. За кілька митей до цього Дроник зрозумів, що добром сольний виступ Макровіра не скінчиться. Він усмоктався в перший-ліпший роз'єм і понісся дротами невідомо куди, тільки б подалі від Макровіра з його смертельним світло-магнітним випромінювачем.
Розділ 9
Усі дороги ведуть до готелю
Лисий, Товстий та Довгий, який майже повністю прийшов до тями після примусового купання, вискочили на вулицю. Праворуч і ліворуч була пустельна дорога, з одного боку обмежена парканами дач, а з іншого – лісом.
– У ліс вона ломанулася, більше нікуди! Тут і думати нема чого! Ох, обірву я їй вуха! З ким гратися надумала, га? – погрожував Товстий, часто шморгаючи носом.
– Думати треба було раніше… Хоча, щиро кажучи, я не впевнений, що у вас думалки є. У ліс кажеш? – Лисий замислився: – Ні-і… Надвечір? Дівчисько? Не віриться мені… Ось ти б сам зараз у ліс попхався? – запитав Лисий у Товстого. – Еге ж, а вона ж дівча, їй куди страшніше! Слухайте, а може вона і не тікала нікуди? Сидить зараз де-небудь, сховавшись у куточку, таірже над нами… Якщо вона за хвилину до мого приїзду п'ятами накивала, чому я її не побачив? Якби вона дорогу перебігала, я б точно її помітив, я ж не сліпий! Ідемо, будинок гарненько оглянемо.
Трійця бігцем піднялася на ґанок. У коридорі їхню увагу привернула здоровенна прадавня шафа.
– Ага… Чи не отут наша красуня? – Лисий підскочив до шафи й рвонув дверцята. З шафи на очманілого Лисого вивалилося два жіночих манекени. Мати Кості працювала кравчинею й вивезла на дачу частину устаткування, що заважало їй удома, зокрема й ці два манекени. Обидва вони стояли на важких чавунних підставках, одна з яких, звісно ж, за законом всесвітнього єхидства гепнулася всією вагою Лисому на ногу.
– Уй-й-й!!! – вовком завив він і схопився за пальці. Від болю застрибав на одній нозі, зачепився за інший манекен і на весь зріст бахнувся на підлогу. – Йой!!! – ще голосніше зарепетував Лисий, не знаючи, за що хапатися: за ногу чи за бік, яким він неабияк приклався об ту ж саму чавунну підставку, або за голову, якою він при падінні буцнувся об шафу.
Довгий на всі халепи Лисого дивився з явною зловтіхою: ще не висохнув після примусового купання у бочці. Товстий притулився до стіни та повільно сповзав на підлогу від стримуваного реготу. Відкрито реготати побоювався: у гарячці Лисий міг і по шиї надавати. Нарешті всі заспокоїлися, і Лисий, хоч і не одразу, але все ж таки прийняв вертикальне положення й обтрусив штани.
Кинутого мигцем погляду вистачило, щоб з'ясувати: крім старого мотлоху в шафі нічого не було. Для надійності старі ганчірки вигребли на підлогу, а потім купою знову закинули в шафу. Лисий зазирнув в обидві комори, двері яких виходили у коридор, – нікого. Більше в коридорі шукати було ніде.
– А ну, – Лисий відкрив двері до кімнати, – давай пошуруємо далі.
Тільки за трійцею зачинилися двері, як з шафи безшумною тінню ковзнула гнучка фігурка дівчини. Це була Інформа. Подивившись на дошку, якою вона раніше підперла двері, принцеса переборола спокусу повторити той самий трюк, розуміючи, що Лисий одразу зметикує вистрибнути у вікно, до чого не додумався товстун. Тримаючи в руках туфлі, нечутно ступаючи підлогою, а потім холодними сходами, вона вискочила на вулицю, перебігла дорогу й заглибилася в ліс. І хоча у вечірньому лісі дівчині було страшнувато, але вона чула міркування Лисого щодо, власне, її страху і розуміла: там її шукатимуть в останню чергу.
За кілька хвилин на ті ж сходи вискочила зла й похмура трійця.