Олександр Юрійович Есаулов - Канікули для Інформи стр 11.

Першою, кого Дроник побачив у корчмі Архівата, була тітонька Фло – підіткнувши широку коричневу спідницю, вона розгонистими рухами мила підлогу. А першим, кого почув блазень, був старий списоносець Архіват. Голос у ковбасній хрипів:

У пісню впліталися звуки ударів сокири: напевне, рубали м'ясо.

– Тітонько Фло! – неголосно покликав Дроник. – Тітонько Фло!

Тітонька Фло випрямилася й підсліпувато вдивилася в темну фігуру, що стояла у дверному прорізі на тлі яскравого сонця.

– Ви мене не впізнаєте, тітонько Фло?

– Так як тебе впізнати, якщо ти став проти світла, що розглянути неможливо. Зайди всередину.

– Хто там, рибко моя? – прохрипів з ковбасної господар корчми.

– А поки не знаю…

З ковбасної вийшов Архіват, усе такий же кремезний, з посмішкою на всю свою широку добродушну пику. На відміну від тітоньки Фло, Архіват упізнав гостя одразу й без коливань:

– Дронику! Що ж ти, рибко моя, не впізнаєш королівського блазня? Ану збирай на стіл! Гість у нас дорогий: блазень самого Великого Процесора!

– Ні, дядечку Архівате, з обідом доведеться зачекати, – Дроник рукою зупинив тітоньку Фло, яка вже направилася мити руки.

– Щось трапилося? – стривожився корчмар.

– Трапилося, – підтвердив несподіваний гість і тихо сказав йому на вухо: – Зникла принцеса Інформа…

– Та що ж вона така безталанна, – прохрипів Архіват. – Красуня дівка, а все з нею якісь пригоди трапляються…

Дроник коротко розповів, що відбулося в останні дні, як зникла Інформа і з якої причини він опинився у Глюкландії.

– …І от я був знайшов файл з даними на цих людей, але без розвідки сунутися туди побоявся, а тут дивлюся – Глюкландія! А раз місто на місці, то куди з нього могла подітися корчма «У скаженого пса»? А раз є корчма, то і дядечко Архіват у ній командує. Ось така історія. Чи знаєте ви кого-небудь у цьому Персоналі? – запитав блазень.

– Та як не знати! – сплеснув руками старий списоносець. – Там мій колишній байт живе. Я під його проводом, вважай, років з п'ять чоботями гупав та куряву ковтав, він мені за брата рідного буде. От пообідаємо та й підемо до нього. Він у Персоналі глюк шановний.

– Ні, дядечку Архівате, обідати нема часу. Як подумаю, що принцеса Інформа десь там у полоні невідомо в кого, так мені шматок хліба в горло не лізе. Та й Сергійко з Чипсетом у фізичному світі чекають. Ось знайдемо принцесу, звільнимо її, тоді я обов'язково приїду до вас на обід.

– А його милість пана Чипсета приведеш? Про Його Величність Сержа Першого я й мріяти не смію…

– Обіцяти не можу, як же я за Чипсета обіцятиму? Але запрошення ваше передам обов'язково.

– Ну що ж… Причина поважна. Фло, рибко моя, святковий обід скасовується. Збери нам з Дроником по бутерброду на дорогу й налий пляшечку шинушаси… А то, мабуть, байт Флетрон без цього зі мною і розмовляти не стане. Скаже, що я жмикрут, для колишнього байта ковток шинушаси пошкодував…

Нашвидку зібравшись, Архіват з Дроником рушили до Персоналу. Дорогою Архіват невтомно розпитував про Його Величність Сержа Першого. Дроник відповідав, що знав. За розмовами вони й не помітили, як дісталися околиці селища, мети своєї короткої подорожі.

Архіват, не стишуючи ходи, впевнено крокував неширокою чистою вулицею. Нарешті, зробивши кілька поворотів, вони підійшли до великого цегельного будинку під зеленим дахом. Від вулиці будинок відокремлював високий міцний паркан, зроблений з широких струганих дощок, ретельно пофарбованих у той же колір, що і дах.

– Отут і мешкає мій колишній командир, байт Флетрон. Агов, Флете! Відчиняй, друзяко! – для годиться постукав корчмар у хвіртку.

Відповіддю була повна тиша.

Архіват заколотив уже сильніше.

– Флетроне, старий вояко! Де тебе носить?

За парканом самотньо та ліниво гавкнув пес. Архіват заколотив у хвіртку ногами. Пес подвоїв свої зусилля й гавкнув двічі. Зрештою глухо стукнули двері й незадоволений голос сонно запитав:

– Хто там хоче по шиї? Невже не знаєте, що після обіду кожен поважний глюк мусить годинку-другу надавити на подушку? Ходять тут, ходять… – хтось, продовжуючи буркотіти, наближався до хвіртки. – Ось візьму зараз ратище та відходжу поперек спини… Стукуни нещасні… Зараз я вас…

По той бік огорожі загриміли засувом, клацнув замок і дзвякнув ланцюжок.

– Хто тут? Ну?.. – Пауза. – Архівате! Ах ти ж старий пеньок! Так це ти порушуєш мій пообідній сон? А я гадаю, хто тут гамір здійняв? Думаю, вріжу комусь зара по шиї… А це Архіват! Здорово, Скажений Пес! Здорово, друзяко! А хто це з тобою? Що за поросль молода? Чи не синок? Так ти, начебто, бобирем був? Хоча чого там, наша справа молодецька… Га, Архівате?

На вигляд Флетрону можна було дати й п'ятдесят, і шістдесят, і сімдесят років – присадкуватий і кремезний, немов старий покручений дуб. Обличчя мав темне від засмаги, а рідке волосся, навпаки, вицвіло і тільки злегка прикривало лисину. Долоні в нього були м'ясисті, а пальці короткі й товсті, покриті непробивними мозолями. Коли Флетрон легесенько ляснув Дроника по плечі, той ойкнув і присів від одного дотику важкої могутньої долоні. Архіват щасливо посміхався, заплющивши очі. Що він згадував, слухаючи знайомий буркотливий голос? Свою молодість? Звуки щитів, що зіштовхуються в кривавій людській колотнечі, та гострий ляскіт шабельної січі? А може, радісний шум хмільних гулянок, коли ті, хто залишилися живими, раділи цьому під дзенькіт склянок, стукіт виделок і дзвінкий сміх молоденьких дівчаток-маркітанток? Хто його знає…

– Ні, друзяко, на мій жаль, це не мій син, хоча я б не відмовився мати такого молодця. Це, дорогий Флетроне, блазень самого Великого Процесора, а звуть його Дроник.

– Та ти що?.. Самого-самого? – недовірливо подивився на блазня Флетрон.

– А то! І от що, друзяко, йому потрібна твоя допомога.

– Та я… Та для самого… Та що завгодно! – Флетрон заметушився, пропускаючи у двір неочікуваних гостей. – А що потрібно робити? На яку допомогу очікує Великий Процесор від старого вояки?

– Бачиш, – дипломатично почав Архіват, розуміючи, що прохання обов'язково нашорошить старого друга, а може, навіть і налякає, – потрібно покопатися у вашій інформаційній коморі й дещо там пошукати.

– Самовільно залізти в інформаційну комору? – сплеснув руками Флетрон. – А ти знаєш, що за це буває? Невже Великий Процесор не може сам зажадати потрібну інформацію? Для чого це потрібно?

– Флетроне, друзяко, я не можу розповісти, для чого це потрібно, але повір мені, ця справа надзвичайної ваги, а головне – терміновості. Дроник це підтвердить, – Архіват озирнувся до блазня.

Той мовчки кивнув. Флетрон глибоко замислився. Несанкціонований доступ до інформаційної комори був чи не найжахливішим злочином у Заекранні, і покарання за нього могло бути дуже важким. Але якщо просить сам Скажений Пес, виходить, це не іграшки, а справді потрібно! Та й Дроник, блазень Великого Процесора, теж аргумент не зі слабких, треба визнати! Нарешті, глибоко зітхнувши, наче перед стрибком у холодну воду, Флетрон запитав:

– Що я маю зробити?

– Покажи, де комора, та підведи до неї Дроника якнайближче. Якщо є змога добратися до роз'ємів, то було б зовсім добре. Все інше зробить Дроник. Твоя справа підійти, постояти кілька секунд і піти. Це все!

– А-а… – одразу повеселішав Флетрон, – то самому лізти туди не треба?

– Я ж тобі кажу, що Дроник усе зробить сам. Став би я тебе підставляти? Ти що, Флетроне, друзяко…

– Чекай, перевдягнуся!

За кілька хвилин Флетрон вийшов на ґанок.

– Ну, я готовий, зараз тільки двері зачиню…

– Не тільки, – посміхнувся у вуса корчмар. – Дронику! Давай, синку…

На очах у враженого Флетрона Дроник перетворився на блакитну хмарину, яка повільно піднялася й втягнулася в кишеню флетронового піджака.