Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
– Ви не підкажете мені розклад руху теплоходів? – запитав він в адміністраторки.
– Вибачте, – відповіла та, – вам доведеться трішки зачекати. У мене на комп'ютері «вінда» з котушок злетіла, – побіжно козирнула адміністраторка незрозумілим, але шикарним терміном.
– Даруйте? – не зрозумів Чипсет. – Звідки що злетіло?
– Системна операція під назвою «Віндоз» корпорації «Биллз-Гейтс-Митя-Софа». З котушок. Що не зрозуміло? – сказала адміністраторка і з багатозначним виглядом на обличчі вп'ялася в екран монітора.
– Зрозуміло. Ага… Добре, я пізніше підійду.
Антон не витримав, упав обличчям на стіл, і плечі його чомусь задрижали.
Спантеличений Чипсет здивовано поглянув на колоритну парочку, вийшов з холу, жваво збіг сходами та швидким кроком підійшов до друзів.
– Щось трапилося. У адміністраторки якийсь Митя Гейтс із Софою Віндоз системно злетіли з котушок! І комп'ютер вимкнений! – Чипсет розвів руками і навіть розгублено знизав плечима.
– Цікавий садимо гопак… Який Митя? З якою Софою? Що за системні котушки? – розгубився Сергійко. – Хто розповів тобі цю маячню?
– За комп'ютером адміністраторки сидить якийсь юнак, а адміністраторка мені і сказала… – знову знизав плечима Чипсет.
– Ну… це… чого тут… У них ця… «вінда» гепнулася… цей… софт… ну… операційна система… чого ще. Треба це… словом, почекати! Зараз її переінсталять і по тому… – заспокоїв усіх Славко.
– Що зроблять? – остаточно розгубився Чипсет.
– Переінсталять! Операційну систему! – догадався Сергійко.
– А-а-а… – полегшено зітхнув Чипсет, – перевстановлять!
– Авжеж! Я ж це… і кажу: переінсталять…
Посміялися, тільки якось невесело. Та і чому було веселитися?
– Не подобається це все мені, – похмуро сказав Сергійко, – замість стежити за підозрюваними, стирчимо тут… І Дроника немає, і комп'ютер завис, а Інформа невідомо де… Не подобається це мені!
* * *
Лисий підрулив до воріт впритул та посигналив. Сигнал в буса був потужний, Лисий придбав його на розборці старих «БМВ». Сигнал репетував так, що навіть з далеких дерев здійнялися перелякані ворони. Лисий посигналив спеціально: заманулося подражнити Товстого. Минулого разу той дуже розлютився.
– Чого ти дарма ворон лякаєш? – дорікав він Лисому. – Що, важко вийти з машини й відчинити ворота? Тут слуг немає, а сторонніх очей і вух задосить!
Тепер Лисий заздалегідь посміхався, уявляючи, як зараз вискочить Товстий і почне репетувати, мабуть, голосніше за сигнал… Проте цього разу з будинку ніхто не вийшов. Лисий посигналив ще раз, двері залишалися зачиненими, тільки з сусіднього будиночка на ґанок вискочив сусід – дід у довгих сімейних трусах – та уважно подивився на машину. Дід погрозив маленьким кулачком і зі злістю плюнув. Лисий захвилювався, вискочив з авто, вибіг на ґанок і вже тут почув приглушений зачиненими дверима лемент Товстого. Побачивши, що двері підперті обрізком дошки, Лисий одразу все зрозумів. Ударом ноги він вибив дошку і прийняв товстуна у свої обійми.
– Де дівчисько? – запитав він, піднімаючи його за купки.
– Ушилася… Втекла, зараза! В обличчя якоюсь гидотою пирснула і втекла… А двері підперла… Ну… Спіймаю – вуха обдеру!..
Лисий з шумом утяг повітря ніздрями. В повітрі міцно пахло хвойним лісом.
– Це я тобі зараз вуха обдеру, одуд… Давно втекла?
– Та тільки-но… Хвилину тому.
– Ну… Ти… Найсправжнісінький відстій! І що зараз Кості казатимемо?
Вони вдвох вибігли на ґанок. Позаду почувся шерех, неголосний стукіт і чиєсь сопіння. Лисий стрімко повернувся і рвонув двері на себе. У коридорчику стояв Довгий. Рука його була закинута нагору, як у гіпсового піонера, що сурмить у горн, тільки замість дудки в нього була літрова пластмасова пляшка з пивом. Пиво виливалося в горлянку, немов у раковину, безперервним струменем, раз по разу булькаючи. Великий борлак на неголеній шиї робив поодинокі великі рухи. Коли пиво у пляшці закінчилося, Довгий голосно гикнув і не дивлячись пожбурив її на підлогу.
– Чого ви тут?.. Ой, най його мамі… Голова як болить… Ну і дурбило ти, Товстий… Мене цією гидотою навіщо? Йой… – Довгий схопився обома руками за голову й поплівся назад до кімнати.
– Ти… – Лисий схопив Довгого за плече і розгорнув до себе обличчям, – а ну закінчуй… Треба дівку шукати!
– Та ну вас усіх… У мене тут повний одпад і скорбота всесвітня, а ви мені про якусь дівку… Відвали… – Довгий в'яло відіпхнув Лисого, за що одразу отримав по шиї.
– Скорбота всесвітня? Ах ти ж…
Лисий схопив нещасного Довгого за комір і потяг асфальтовою доріжкою за будинок, де височіла велика іржава бочка з водою. Довгий намагався пручатися, але його мляві рухи Лисим були проігноровані. Не розбираючись, чиста вода чи в ній полоскали ганчірки для миття підлоги, Лисий засунув туди голову Довгого, який усе ще пручався, та тримав її там доти, поки той запекло не засовав ногами.
– Ну?
– І-і-хххх!.. – Довгий ловив повітря широко відкритим ротом і лупав виряченими очима.
– Ти що? – метушився навколо бочки Товстий. – Утопиш! У-у, нелюде!
Ще раз! Довгий запекло заколотив кулаками по бочці, що озивалася глухим гулом.
– Ну?
– І-хххх…
– Лисий, припини! – благав Товстий. – Утопиш же людину!
– Стули пельку! Чи теж маєш бажання пірнути? – а потім Довгому: – Ну? Повторити? – Лисий запитувати запитував, але шию Довгого не відпускав, готовий підтвердити свої слова вчинком.
– Не треба… Вже досить! – за кілька хвилин Довгий віддихався й набув здатність майже нормально розмовляти.
– Дівку! Треба! Шукати! Розумієш?!
Довгий закивав головою.
– Нарешті! Швидко! За мною!
Розділ 8
Корчмар архіват
Як завжди, коли Дроник переходив у формат чистої цифри, він бачив усе в блакитнувато-зеленому світлі, примарним і злегка розмитим, немов дивився крізь друзок пляшкового скла. Комп'ютерні файли розташувалися невеликими групами, наче села, розкидані на величезних просторах Жорстких Дисків. Потрібно було обертатися дуже швидко, щоб знайти потрібну інформацію, не маючи точної адреси, тому Дроник піднявся високо вгору і з висоти пташиного польоту розглядав написи на пласких дахах. Скільки пройшло часу, він не знав. По-перше, тому, що в нього не було годинника, а по-друге – час у Заекранні плине зовсім по-іншому, не так, як у фізичному світі, де течія часу постійна. В Заекранні його швидкість запросто змінюється. На житті у середині Заекрання це ніяк не відбивається, адже порівнювати нема з чим. Часто складалося враження, що час у Заекранні взагалі рухається так, як йому заманеться. Тому Дроник, ширяючи над величезними територіями Жорстких Дисків, міг тільки сподіватися на те, що друзям не прийдеться чекати на нього занадто довго. Досить політавши над «селищами» зі строгою архітектурою системних файлів, він, нарешті, дістався містечка, яке виділялося своєю непоказністю. З першого погляду було зрозуміло, що файл створював не професіонал, а аматор, та ще й дуже слабенький. Файл звався «Персонал».
«Хм… – подумав Дроник. – Може, це воно й є?»
Не наважуючись сунутися в незнайоме місце без розвідки, Дроник вирішив облетіти його зокола. Піднявшись вище, він побачив удалині, в мрячному серпанку, фортечні стіни великого міста. Щось дуже знайоме видалося йому в нечітких вежах, шпилях і зубцях… І раптом Дроник впізнав: «Отакої… Та це ж Глюкландія!»
Звідки ж Дронику та його товаришам було знати, що строга адміністраторка, яка сиділа за скляною стійкою, наче неприступна королева, грала в комп'ютерну гру «Побудуй Глюкландію»?
Тепер Дроник точно знав, що йому робити. За кілька хвилин він уже заходив до корчми «У скаженого пса». Над дверима так само висіла безглузда вивіска, на якій по жовтому тлі невідомо куди неслася зелена кобила, що, як запевняв господар корчми колишній королівський списоносець Архіват, зовсім не кобила, а найсправжнісінький собака. Дивна кобилособака була намальована маляром після обіду зі старим списоносцем. Маляр не встояв проти спокуси скуштувати відомої шинушаси. Її спробували, розсмакували, потім ще спробували, щоб уточнити смак, і навіть посперечалися щодо терпкості напою. Після восьмого глека, що піднімався вже не зовсім твердою рукою, сприйняття світу у маляра злегка змінилося, а відчуття кольорів і зовсім десь утратилося, немов гаманець з грошима на галасливому базарі. У такому стані він і намалював цю вивіску, яка негайно стала об'єктом жартів і кпинів з боку відвідувачів корчми й навколишніх жителів. Але незважаючи ні на що, Архіват не хотів її змінювати, і через деякий час вивіска стала навіть місцевою пам'яткою, якнайліпше виконуючи головне своє призначення – заманювати відвідувачів.