Всего за 79.9 руб. Купить полную версию
– Згода, – підтримав хлопця Чипсет.
– Давайте ще раз подумаємо, за ким потрібно простежити? – продовжував Сергійко думати вголос.
– А мені та тітка не сподобалася, що вимагала ці… як їх там… паспорти, – Дроник посміхнувся, згадавши, які імена він дав принцесі та Чипсету. – Вигадали теж… Паспорти якісь… Крім того, вона могла чути, як ви про Річпорт домовлялися.
– Ти маєш рацію, тому вона стає підозрюваною номер один. її візьму на себе я, – вирішив Сергійко.
– А чому це… того… саме ти? – заперечив Славко.
– Не сперечайтеся. Нехай за адміністраторкою стежить Сергійко, – припинив у зародку дискусію Чипсет, – Васла візьме на себе чергову, я просто стежу за готелем. Сидітиму в холі, може, хтось і з'явиться. І штаб ми зробимо саме в готелі, а не тут. Тут занадто далеко, тому незручно. Дронику, а ти з'ясуєш дані на всіх, за ким ми стежимо. Не вийде – значить не вийде, тоді приєднаєшся до нас. Ex, ще б когось на допомогу…
План дій було складено. Без довгих розмов уся компанія подалася до готелю.
Небезпечна гра почалася.
Розділ 7
Цікавий садимо гопак…
Інформа отямилася від того, що в бік їй уперлося щось тверде й гостре. У роті стояв бридкий присмак чогось огидно солодкого. Голова була важкою і сильно боліла. Дівчина спробувала повернути її, але одразу застогнала. У голові немов покотилися великі чавунні кулі і боляче стукнули в скроню. Принцеса відкрила очі й спробувала поворухнути рукою – нічого не вийшло. Руки були щільно зв'язані широким шкіряним ремінцем. У приміщенні, де її залишили, було темно, якщо не зважати на слабку смужку світла, що пробивалося під дверима. Вона спробувала поворухнути ногами, але ноги теж були зв'язані.
– Агов! – спробувала крикнути дівчина. Голос пролунав тихо та хрипко, а в голові знову застрибали чавунні кулі. – Агов! – повторила вона. – Там є хтось?
Удруге вийшло краще. Голос зазвучав голосніше і впевненіше, а в скроню вдарило вже не так боляче. Довелося крикнути ще раз, перш ніж двері нарешті прочинилися. Світло сліпуче бризнуло в кімнату, вдарило по очах. На порозі виникла невисока товста фігура.
– Ну, чого треба?
Інформа одразу впізнала голос Товстого, якому допомагала у кав'ярні нести Довгого, і все згадала.
– Розв'яжіть мене, – зажадала вона, – мені потрібно в туалет.
– Ага, як же… Розв'язати… А якщо втечеш? Мені потім довбешку знесуть… – Товстий, щось незадоволено бурмочучи, почав розв'язувати ноги та допоміг Інформі звестися. Ноги затекли і погано тримали, коліна одразу підігнулися, і якби Товстий не підхопив дівчину, вона б точно впала.
– Давай, рухайся… – бурмотів він.
Інформа вийшла в невелику залиту світлом кімнату. В єдине вікно яскраво світило сонце.
«Яка зараз година? – подумала вона. – Це скільки ж я валялася без пам'яті?»
Кімната мала неохайний вигляд, наче тільки вчора тут закінчився ремонт, а акуратна рука господині ще не пройшлася по заляпаним крейдою і фарбою поверхнях. Зі стелі звисала самотня, без абажура, велика лампочка, вкручена в чорний патрон, теж заляпаний фарбою. Біля вікна сірів старий стіл, застелений зім'ятою газетою, на якому лежали початий круглий буханець чорного хліба, кілька великих червоних помідорів та нарізане товстими шматками соковите рожеве м'ясо з прожилками сала. Тут же стояла відкоркована пляшка пива. Біля протилежної стінки на червоному розкладеному дивані лежав Довгий. Мабуть, він теж тільки почав приходити до тями, тому що в'яло кліпав і блукав безглуздим поглядом по кімнаті. У кутку гіркою були складені обрізки дощок, кілька банок з-під фарби й зім'яті газети. Товстий провів Інформу кімнатою, вивів у коридор, розв'язав руки і підштовхнув до вузьких дверей.
– Без дурниць там…
Інформа зайшла в туалет і поквапливо обвела поглядом маленьке приміщення. Нічого. Тільки рулончик туалетного паперу й балончик з освіжаючим аерозолем. Вона швидко схопила балончик і нажала на кнопку. Пружний струмінь ударив у стінку, запахло лісом.
– Агов, довго там? – почувся за дверима голос Товстого.
– А що, теж не терпиться? – єхидно відповіла Інформа. – Зачекаєш!
Вона сховала балончик за спину і відкрила двері. Незадоволений Товстий нетерпляче поплескував ременем по долоні.
– Руки! – зажадав він.
У відповідь Інформа різким рухом викинула руку з балончиком і направила тугий струмінь прямо в ненависну пику.
– А-у-у-у!.. – завив Товстий, закривши долонями очі. Інформа щосили штовхнула його в груди та вибігла в коридор.
На очі їй попався обрізок дошки, і вона, не гаючись, підперла ним двері. Метнулася в одні двері, потім в інші і, нарешті, знайшла вихід на вулицю. Ґанок був високий, і дівчина побачила поверх паркану як у самому кінці вулиці, там, де починалося узлісся високого соснового бору, старанно об'їжджаючи ями, з'явився мікроавтобус жовтогарячого кольору. З будинку доносилися важкі удари: Товстий намагався вибратися з кімнати. Він підбадьорював себе голосними лементом та лайкою:
– Довгий! Бовдур! Вставай! Вставай, щоб тебе! Дівчина втекла! Довгий!!!
* * *
Чипсет, Сергійко та Славко сиділи на лавочці біля готелю й чекали на Дроника. Королівський блазень, буцімто гуляючи, зайшов до готельного холу, показав охоронцеві перепустку, чемно привітався з адміністраторкою, зайшов за ріг і зник. Охоронець, який уважно спостерігав за порядком у холі, не звернув уваги на маленьку блакитну хмаринку, що тремтіла за спиною адміністраторки, молодої русявої жінки за стійкою, й уважно вивчала розкладені на столі папери. Хмарина пропливла вздовж плінтуса, витягнувшись тоненьким струмком, просочилася між столом і стінкою і нечутно всмокталося в комп'ютер.
– Ой! – порушила прохолодну тишу адміністраторка, скрикнувши від несподіванки. Екраном монітора пробігли сірі смуги, блиснуло рожевим, і він згас. – Не зрозуміла… – розгублено пробурмотіла вона, нахилилася і натисла кнопку перезапуску комп'ютера.
На системному блоці заблимав червоний вогник, система почала перезавантажуватися, потім пролунало голосне клацання і все зупинилося. Так повторилося кілька разів. Нарешті адміністраторка облишила марні спроби й зателефонувала директорові.
– Ігоре Михайловичу, – поскаржилася вона, – у мене щось з машиною. Виключилася і не хоче запускатися.
– Знову по Інтернету лазила? – пролунав грізний голос у слухавці.
– Та де там! Тут стільки роботи, зовсім не до Інтернету, слово честі!
– Добре, – пробуркотіла трубка, – зараз Антона надішлю… Через кілька хвилин по сходах хтось затупотів, і в хол вибіг Антон, водій директора. У готелі він був єдиною людиною, яка хоч щось тямила в комп'ютерах. Адміністраторка поступилася своїм місцем доморослому фахівцеві. Той поклацав клавішами, щось муркочучи собі під ніс, потім став нервувати, потім голосно лайнувся і відсунув клавіатуру.
– Повний атас…
– Що? – не зрозуміла адміністраторка.
– Схоже, «вінда» з котушок злетіла.
– Яка «вінда»? Яких котушок? – знову перепитала адміністраторка.
– Гейтсівська, – розсіяно відповів Антон.
– Ти можеш розмовляти людською мовою? – здійнялася доведена до краю адміністраторка. – У мене звіт горить, а ти мені якимись котушками мізки пудриш!
– На вашім комп'ютері зіпсувалася операційна система під назвою «Windows», яку випускає корпорація «Майкрософт», що належить Біллові Гейтсу. Ну що, вам легше стало?
Адміністраторка сиділа з вбитим виглядом, не знаючи, що відповісти, бо їй дійсно не стало легше. Нарешті вона промовила благаючим голосом:
– Антоне, зроби бодай що-небудь…
Друзі чекали на Дроника вже більше години, але королівського блазня все не було. Стало зрозуміло: щось трапилося. Чипсет не поспішаючи піднявся сходами й зник у готелі. Вже від дверей він побачив, що на місці адміністраторки сидить незнайомий парубок, а жінка стоїть поруч, заглядаючи йому через плече. Чипсет підійшов ближче.