Такий обмін хлібом був чисто символічним. Звичай цей сягає в глибину віків. Сусідні племена, наносячи візити, завжди зявлялися з дарами. За законами гостинності господарі наділяли їх своїми виробами або продуктами[10]. Звідси приказки: «Дар дара ждет», «Дают подарки глядят отдарков» (російські), «За дарунок віддарунок», «Гостинець гостинця просить» (українські).
Залишком очищувальної магії був звичай хлібом «очищати» криницю. Після пологів у криницю або колодязь, що знаходився у дворі, «баба» опускала окраєць хліба на ніч. Вранці «непочату» воду з цієї криниці (тобто з першого відра, перший кухоль) «баба» давала породіллі випити й закусити тим хлібом. Ця дія начебто повинна була наділити матір здоровям, молоком для дитини. Даючи породіллі хліб, примовляли:
Колодязе-Овраме,
В тобі вода прибуває
З гір і долин,
Із усяких країн.
Прибудь Ганні
У груди покорму
(с. Рим Верхньодніпровського району Дніпропетровської обл.)[11].
Подібний звичай вже на початку XX ст. часто мав суто символічний характер.
Всі ці приклади більшою чи меншою мірою свідчать про неабияку обєднувальну функцію хліба у народній обрядовості, який скріплював не лише існуючі вікові групи (в даному випадку «бабу», матір і дидину), а й символізував продовження роду в майбутньому.
Особливу роль у родинах (хрестинах) відігравала і каша, яку варила пупорізна баба і приносила до породіллі в хату. Всі присутні торгувалися за право розбити горщик з кашею. Найвищу ціну, за звичаєм, давав кум (хрещений батько дитини). Йому й діставався горщик з кашею, який він, піднявши вгору, розбивав об ріг столу. Черепки розліталися, каша розпадалася. Те, що лишалося в руках, клали на стіл, щоб потім зїсти. Гроші йшли або тільки породіллі, або ділилися між бабою і породіллею. Трохи каші зїдала молода мати, решту їли гості, беручи частину додому для своїх дітей. Каша найвірогідніше символізувала продовження роду, що підтверджується й таким звичаєм. Якщо в хаті було молоде бездітне подружжя, горщик треба було розбити так, щоб найбільше черепків і каші полетіло саме в їх бік. За народним віруванням, це мало «забезпечити» молодим продовження роду. Звичай «бабиної каші» був широко розповсюджений в північних районах України на Поліссі, подекуди на Волині.
Існував цей звичай у білорусів і росіян. Значення каші як символу продовження роду чітко простежується у піснях, що супроводжували обряд:
Бабушка подходит,
Кашку подносит,
На корысть, на радость,
На божью милость,
На толстые одонья,
На высокие скирды
К вам бабка идет,
Вам кашку несет.
Шапка-малахай,
А ты, родильница,
В год еще натряхай![12]
У росіян, крім того, існував звичай, який можна вважати за пережитки древньої кувади, тобто покарання чоловіка за пологові страждання дружини: «баба» годувала його ложкою пересоленої каші[13]. На Україні такого звичаю не зафіксовано.
* * *
Поховальний обряд зберігав багато традицій глибокої давнини. Древній словянський звичай посмертної тризни трансформувався у поминки, тобто спільне прийняття їжі після поховання покійника. На Україні цього звичаю дотримувались дуже суворо. Незалежно від заможності родини померлого поминальний стіл повинен був накритий увечері після поховання, на 9-й та 40-й дні після смерті, а також в річницю смерті. Можна з певністю сказати, що традиція поминок насамперед означала обєднання групи людей, для яких померлий був близьким. Висловлювання співчуття, голосіння, згадування добрим словом покійного було традиційним на поминках.
Поминальні страви були досить прості: капусняк, рідше борщ, риба (смажена чи «просол»), кисіль молочний або з ягодами. Заможні могли готувати ще голубці, печеню, варене мясо, вареники, локшину або бабку з локшини тощо.
Символ неперервності роду несуть в собі хлібні зерна і в поховальному обряді українців другої половини XIX початку XX ст. Перед тим як розпочати «обід», кожен з присутніх мав скуштувати три ложки «колива» (на Правобережжі й півночі Лівобережжя), або «кануну» (на Лівобережній Україні). Коливо традиційно варили з пісної крупи (ячної або пшеничної), остуджували і заливали медовою ситою. В деяких селах коливо несли й до церкви разом з покійником, щоб роздати «дідам» (старцям)[14].
І. П. Котляревський, описуючи поминки Анхіза в «Енеїді», писав:
Хліб, бублики, книші вродились,
Пішли посуди добувать;
І коливо з куті зробили,
Сити із меду наситили
Старців по улицям шукали[15]
Вже на початку XX ст. коливо подекуди почали виготовляти з рису, а в багатьох районах з печеного білого хліба, булки або бублика. Хліб для цього кришили в миску і поливали медовою ситою, рідше водою з цукром. У середині XIX ст. існував ще звичай пекти книші на поминки, але на початку XX ст. він поступово забувається.
Існував на Україні в деяких місцевостях особливий звичай поховання неодружених дівчат і хлопців. На похорон пекли коровай і шишки, вбирали їх по-весільному, клали на віко труни і так несли на цвинтар. Перед закриттям труни скибками короваю і шишками наділяли всіх, хто прийшов попрощатися з померлим[16]. Подібне проникнення елементів весільного обряду у поховальний зустрічається не лише на Україні. Зафіксоване воно у деяких угро-фінських народів на території Пермської обл., Башкирської АРСР тощо. Вчені гадають, що пережитки подібного синкретизму є й на інших територіях[17].