Поминки і дивний обряд «поховального короваю» свідчать про збереження в побуті селянства кінця XIX ст. пережитків дохристиянських уявлень про душу покійного. Ці обряди, що ставили своєю метою вшанування померлих родичів, зберігали багато магічно-побутових елементів і були тісно повязані з культом предків.
* * *
Одночасно обрядовий хліб є сполучним елементом для членів одного або декількох етносів, обєднаних спільністю походження, території, релігії, тобто є символом просторового звязку.
Прикладом такого звязку можна вважати коровай як обовязковий атрибут весільного обряду. Будучи найбільш характерним для українського весілля, він, однак, поширюється й на інші, здебільшого суміжні території: у росіян «каравай», в сусідніх з Україною областях, на Кубані та спорадично в деяких інших районах[18], у білорусів «коровай», «корывай»[19], у поляків Жешувського воєводства «колач», «короваль»[20], у болгар «кумови краваи»[21]. Весільний коровай на Україні не застосовувався в жодному з церковних таїнств при одруженні. Більше того, деякі дослідники висловлювали думку про те, що найбільш ранньою формою фіксування шлюбу було батьківське благословення хлібом-сіллю молодих[22]. Навіть у XIX на початку XX ст., коли церковне вінчання було єдиною законною формою укладання шлюбу, зустрічалися випадки заміни церковного вінчання обведенням молодих навколо діжі, на вікові якої лежала хлібина (Волинська губ., а також Єлисаветградський пов. Херсонської губ.)[23]. На Волинському Поліссі після церковного вінчання мати молодого, зустрівши весільний поїзд, обводила молодих навколо хлібної діжі, застеленої рушником, на який клали хлібину з дрібкою солі[24]. Це свідчить про неординарну роль весільного хліба, який стає часто головуючим атрибутом у весільних обрядах.
На Україні на рубежі XIXXX ст. випікання весільного короваю було обовязковим у молодого і молодої. Приготування його було зумовлене певним ритуалом, відступати від якого
не дозволялося. Весілля власне й починалося з вироблення короваю (як правило, це були четвер, пятниця, рідше субота).
Ранком мати (як молодого, так і молодої) ходила по сусідах, запрошуючи коровайниць. Обовязковою умовою для вибору коровайниць було щасливе подружнє життя. Коровайницею могла бути лише «парна» (вдовиці, розлучені не запрошувались). І цей символ «пари» подружжя зберігався протягом усього циклу виготовлення короваю, який місили («бгали», «гибли», «дбали») завжди дві молодиці. Для тіснішого звязку майбутнього подружжя коровайниць ще й перевязували червоним поясом, стрічкою або просто ниткою. Допомагали при виготовленні короваю ще кілька жінок. Кожна з них приносила з собою миску муки, яйця, масло, що було певною формою громадської взаємодопомоги. Остання часто бувала абсолютно необхідною, зважаючи на тяжке матеріальне становище українського села кінця XIX ст. Майнову нерівність дуже яскраво відображено у такій коровайній пісні:
Ой як мені та й родину зібрати,
Убогую і багатую,
Близькую і далекую:
Багатая для славоньки,
А бідная для правдоньки,
Багатая пити та гуляти,
А бідная порадоньки дати,
З багатою, щоб напитися,
З убогою пожуритися
(Гадяцький пов. Полтавської губ.)[25].
Бгання короваю перетворювалося вже у маленьке свято у святі. Коровайниці співали:
Як ми коровай місили,
З Дунаю воду носили,
Носили воду з криниці.
Зліпили коровай сестриці.
Наберемо водиці натоку,
Зобгаємо коровай братику!
(с. Свидівка Черкаського пов. Київської губ.)[26].
У нашого короваю
З семи полів пшениця,
З семи криниць водиця,
З семи курок яйця,
Щоб коровай вдався
(с. Кобелячок Кременчуцького р-ну Полтавської обл.)[27].
Таке обєднання продуктів від різних хазяйок мало на меті міцніше скріпити молоду сімю.
На коровай використовували найкраще борошно, масло, яйця. Коровайниці повинні були добре знати справу вимісити тісто так, щоб воно було не занадто круте (бо життя молодим нібито складеться «круто»), щоб не було й дуже рідке (щоб коровай в печі не репнув, бо життя молодих начебто розібється). Тому коровайниць шанували, обдаровували хустками, стрічками, частували. Виробляли коровай на вікові діжі, підсипаному борошном. У більшості випадків його пекли з пшеничного борошна, лише в деяких районах Чернігівщини, Волині спідній корж був з житнього тіста. У центральних районах України на спідній корж клали сирі яйця, що мали символізувати продовження роду (Обухівський р-н Київської обл., Лубенський р-н Полтавської обл.); ягоди, сир, мед як символи заможного життя молодого подружжя (Черкаський і Олександрійський р-ни Кіровоградської обл.). Сир як доповнення до коровайного тіста зустрічається і в піснях Волинського Полісся:
Короваю, короваю.
Я ж тебе убіраю,
Маслом поливаю,
Сиром посипаю
(с. Шумськ Житомирського пов. Волинської губ.)[28].
Ще й около квіти,
Щоб любилися діти[29],
співали коровайниці на Черкащині.
Поверх «підошви» короваю клали корж, потім ще один, далі кругленьку паляничку, а зверху тісто прикрашали шишками, голубками, качечками. Навкруги центрального коржа коровай підперізували стрічкою з тіста, один бік якої був розрізаний і створював видимість китичок. Голуби на верхній частині короваю уособлювали любов молодих, шишки символізували плодороддя. Треба зауважити, що лише в деяких районах, і то спорадично, на коровай клали 4 поперечні смужки у формі хреста, який поділяв коровай на 4 рівні частини. Таке ігнорування основного християнського символу можна пояснити древнім дохристиянським походженням коровайного обряду, збереженням його первісної символіки і майже повною відсутністю впливу церкви на одне з найважливіших народних сімейних свят.