Але в Чехова чи в Гоголя все ж була якась частка української чи, точніше, малоросійської ідентичності, якщо сприймати їхню тожсамість як множинну ідентичність. Чи є це підставою, щоб інтеґрувати їхні російськомовні твори в українську літературу?
А: Це підставою не є, бо ніхто ніколи з них не сказав: «Я український письменник». То навіщо ми їх ледь не за вуха тягнемо? Якщо знайдеться таке джерело, де Чехов комусь там написав: «Я вообще-то пишу на русском, но я украинский писатель», чи навіть «малоросійський», то ми з радістю могли б цю тезу використовувати на повну, але
А це нам треба?
А: Думаю, навряд чи треба. Хоча це відкрите питання. Але, на мій погляд, не першої важливості. Ну хіба що поговорити, подискутувати. Що теж непогано.
Все ж, Сашко, ти ще не сказав про австрійську літературу.
Б: Не сказав. Зате скажу про французьку, про один випадок. Джонатан Літтелл американський єврей, який живе тепер в Іспанії, написав спочатку дві книжки англійською мовою, одна з них це таке дослідження
А: Бо він історик, здається, так?
Б: Мабуть. Дослідження стосувалося історії російських спецслужб. Потім ще їздив у Чечню, писав про режим Кадирова. Але от він написав роман «Bienveillantes». Ми б могли це перекласти як «Прихильні». Богині прихильні, евменіди. Він його написав французькою мовою і дістав у Франції Ґонкурівську премію і Премію Академії. Францію не цікавить, хто він там і звідки, і якими ще мовами пише. Тим, що він пише англійською, хай англомовний світ займається, але його франкомовний роман належить до французької літератури. Так вирішили французи.
А: Але це аргумент теж на користь оцієї так званої інклюзивності. Тільки вони інклюзивність цю провадять через мову, а в нашому випадку ми можемо через самоозначення автора. Як один із варіантів. Ну ти ж не можеш Куркова виганяти з української літератури мовляв, геть звідси? Він же стверджує,
що він український письменник. Він же сказав українській літературі своє окей.
Б: На щастя для письменників і ще більше для мене, я їх не можу ні приймати кудись, ні звідкись виганяти. А до того, як ти знаєш, дуже добре ставлюся до Андрія Куркова. Як, зрештою, і до Бориса Херсонського, і до Володимира Рафеєнка. Тільки мене хвилює дещо інше Ну, я вас ще позавчора попереджав про свою тугодумність. То дайте я зараз повільно спробую охопити тему, а тоді підемо далі Прикол у тому, що тут мені потрібні російські слова, бо наша мова не розрізняє понять «российский» і «русский». Я це писав про Ігоря Померанцева. Я ж не кажу, що він «российский» поет, я лише кажу, що він поет «русский». До Росії він не має жодного стосунку, крім глибоко критичного. Але пише російською мовою, себто русским языком. Тому створене ним це русская поэзия. І я цим визначенням ані вивищую Ігоря, ані принижую. Це абсолютно нейтральна констатація факту, якою мовою написані його вірші. Кордони держав, громадянства і політичні переконання авторів змінюються, а мова твору залишається. Ти кажеш «самоозначення». З людського погляду цей субєктивний критерій, може, найважливіший. Але з наукового ні. Наука, навпаки, мусить вилучати субєктивні критерії і шукати обєктивних. А який ми знайдемо для літератури обєктивніший за мову? І подивіться на це ще в практичній площині. Є український філфак. Там студенти вивчають українську літературу. На підставі чого вводити письменників у програму з української літератури? Питати кожного, що він про себе думає? А якщо себе назвуть українськими не лише російськомовні, а й кілька румунськомовних з Буковини, угорськомовних із Закарпаття, ще кілька кримськотатарських і один болгарськомовний з Одеської області? Український філолог у такому разі, щоб мати право називатися українським філологом, повинен, крім російської, знати ще й румунську, угорську, кримськотатарську і болгарську мови, бо інакше він не зможе читати літературу, яка називається українською. Добре, хай літератур різними мовами в Україні буде якнайбільше і хай усі вони процвітають. Я ж не про їхнє існування дискутую, а суто про термінологію. І тому, визнаючи недосконалість мовного підходу, я залишаюся при думці, що він найнадійніший. Можливо, в деяких інших країнах більше важить щось інше. То хай вони самі про себе подбають, не всі випадки зводяться до спільного знаменника. Але у нас головне мова. Українська література це література, написана українською мовою. Решта можуть називатися «російська література України», «румунська література України» і так далі А що у нас, Оресте, далі?
Картаген, тобто Австрія!
Б: З Австрією Юркові карти в руки.
Отож, Юрку, чи є окрема австрійська література, чи є тільки німецька література?
А: Та ні. Абсурдне запитання. Австрійська література є, вона зовсім відмінна стилістично. Цілком інші процеси відбувалися. Але ця австрійська ідентичність, це взагалі така складна штука, і вона є надзвичайно різною протягом XX сторіччя. Це спершу ідентичність німців, які є громадянами Австрійської імперії, österreichische Deutsche. І цілком інша річ австрійська ідентичність після Другої світової війни. Тотальне заперечення своєї німецькості: «Ми не німці, ми австрійці! Ми громадяни Австрійської республіки!».