Шрифт
Фон
БІБЛІОТЕКА МІЖНАРОДНОЇ ШКОЛИ УКРАЇНІСТИКИ
СЕРІЯ «КІНЕЦЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ»
БУ-БА-БУ
Тимчасово виконуючі обов'язки / Магістрів Г/ри в особах
Патріарха БУ-БА-БУ Юрія Андруховича (нар. 13. 3. 1960),
Підскарбія БУ-БА-БУ Олександра Ірванця (нар. 24. 1. 1961),
Прокуратора БУ-БЛ-БУ Віктора Неборака (нар. 09. 5. 1961).
зібрані з нагоди
СТОРІЧЧЯ
їхніх уродин,
яке виповнилося 9 травня 1994 року
від Різдва Христового
Львів, «Каменяр», 1995
Юрій АНДРУХОВИЧ. ВИБРАНІ КАВАЛКИ
І. ВІДЧИНЕННЯ БАЛАГАНУ: Вірші дитячо-юнацькі й подальші
2. САМІЙЛО НЕМИРИЧ ТА ІНШІ БАНДИТИ: Галерея почвар
3. ДЕЯКІ МАГІЧНІ ОКАЗІЇ: Суцільний тріллер
4. ПАТРІАРШІ ПОСЛАННЯ: Вірші з приводу та випадкові
***
Монолог зазивальника перед входом до буди
(«Рекреації»)
ВІДЧИНЕННЯ БАЛАГАНУ: Вірші дитячо-юнацькі й подальші: попурі на вільні теми
============================================
***
Я міг би гнати тепле стадо
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне: ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили б щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти океан для корабля
розкішна маревна земля
ти і колиска і труна
найчарівливіша струна
в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.
***
Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ
туди, де кров з любов'ю черленяться,
де пристрастей і пропастей сувій...
Я ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір)!
Або в поля, як на зелену прощу
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій...
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..
Отож, на світ, за діло чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
(Відірвіться від їдла, як від глини глевкої, гляньте в небо, а потім на землю левкої... )
***
У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи...
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними «ахи»,
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.
(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танго,
обжив бароковий янгол
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
«Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки... »
(То відбита краса не дає нам спокою, як любов, що востаннє махнула рукою).
***
В реторті вариться коктейль
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова,
в реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!).
Я Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!
Я сплю на небі!
Та будні стомлено шиплять
в розпечених побитих тиглях,
і в суміші отій киплять
сполуки спогадів застиглих.
Коли по буднях ти пройдеш,
чи ж обійдешся без подряпин?
Коли в букетах подаєш
надії, від сльоти продряглі,
та от впадеш з високих веж
(oh, yes, my baby!),
побачиш на землі живеш,
а зірка в небі!
Але всі рани заживуть,
смарагдами всі сльози стануть,
коли цілунки проженуть
слова олжі поза устами.
І павутинки наших душ
знайдуть свою першооснову,
немов пелюстки наших руж
розкриються цнотливо знову:
«Це ти?» «Це я, твій сум і щем... »
(oh, yes, my baby!)
я загорну тебе плащем,
немов на небі...
(Перед нами суцвіття схиляються в тиші, то які ж вони в небі, коли й тут найясніші?.. )
***
Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила
відступи, бідо гірка й мороко:
десь любов моя на Ринку заблудила,
десь отам,
між ренесансом і бароко...
Я стужився. О подайте катеринку!
Про гризоту вам заграю, про утому;
десь любов моя пропала серед Ринку,
між перекупками, три століття тому...
Може, знову кокетує з різниками,
що, ножі об фартухи повитиравши,
височіють, наче брили, над лотками,
мружать очі, мов коти, на неї завше?
Може, спритний зеленяр за стиглі вишні
рве із неї грішну ягоду цілунку?
Чи хитрун-купець в єдваби пишні
окрутив мою зрадливу юнку?
Ах, на Ринку всі спокуси світу...
Шрифт
Фон