А тобі, Юрку, дало щось навчання в літінституті чи на курсах, як воно правильно?
А: Вищі літературні курси.
Воно тобі дало розуміння секретів ремесла чи просто ввело в загальний дискурс літературного процесу?
А: Сказав би чесно, що ні того, ні того. Бо не ставився до навчання на тих курсах із якимись очікуваннями, я не їхав туди навчатися. Мені вже було 29 років, я вже три збірки поезій написав, і секрети свої мав уже розгорнуті й оприявнені в особистій авторській стилістиці. Я дуже вважав на те, щоб не порушувати власного стилю, бути поетом дуже впізнаваним, з дуже виразним профілем. Отже, чому виникає рішення їхати нібито на навчання в Москву? Тому що треба було нарешті звільнятися з тієї роботи в обласній друкарні, де я нидів вже сьомий рік. Це почало конфліктувати з тим-таки моїм поетичним профілем. У тому сенсі, що як один з Бу-Ба-Бу я погодився на публічність. Це означало виходити на сцену. І це один стиль життя, а та робота у друкарні цілком інший, протилежний. Цей конфлікт робився просто нестерпним. Тобто щось у житті треба було радикально змінювати. А нагода якраз підверталася: раз на два роки в Москві набір. І я ним скористався, вислав на конкурс папери і російські підрядники віршів. Знайшов у цьому вихід. Як, звільнившися з роботи, заповнити життя якоюсь тимчасовою альтернативою. Але обєктивно мусило спрацювати щось таке, що все-таки протягом двох навчальних років ти перебуваєш у доволі специфічній атмосфері. І навіть під час усяких гуртожитських пиятик, а може, й передусім під час них, усі все одно говорять про літературу, живуть нею. Тобто ти весь час у дискурсі. По-друге, серед викладачів були не тільки зануди, але й дуже цікаві постаті, а іноді блискучі. Отже, на деякі з тих занять ходилося не без великого задоволення й зацікавлення. От і я ходив. Сказати, що воно мене сформувало ні. Щось додало, але на рівні просто якоїсь інформації, якихось фактичних знань. А щоб я навчився там писати наприклад, вірші то ні. Цьому мене вже там не навчили б. Кожен з нас відвідував певний семінар, тобто фахові такі заняття з обговореннями наших творів. Завжди у вівторок. Це був день не лекційний, а семінарський. Я був у поетичному семінарі. Ще були семінар прозаїків, семінар драматургів і семінар критиків. Його міг би вести Франко, так? На поетичному нас було рівно стільки, що протягом тих двох навчальних років кожен з нас двічі пройшов через обговорення іншими свого доробку. На першому році й на другому. І там я зіткнувся з тим, чого ще не зазнавав на той час в Україні: мене розгромили. Безжально.
«За что»?
А: За формалізм, бубабізм, за дзеньки-бреньки, штучки-дрючки, «среднеевропейскую дребедень», за «ляда-чоколяда». Керівник семінару, поет Юрій Полікарпович Кузнецов, підсумовував кожне заняття. Й того разу, після обговорення моїх віршів, він сказав: «Вы запутались, совершенно запутались, ушли в метафоры. Знаєте, Блок сказал замечательно: Метафора зто одичание духа. Поэт не должен себе позволять одичание». Але чи це побиття якось вплинуло на мене? Ніяк не вплинуло. Це ж мене не скривило, не змінило. Я після цього ще «Індію» написав. «Листи в Україну», а потім «Індію». Тобто оговтався від того розгромного семінару і далі робив своє. Тим більше, що все й без того завершувалося. Вірші в мені вичерпувалися (сміється) .
Б: Але, може, воно спрацювало на дальшу перспективу? І ти нарешті подолав «одичание», коли написав «Пісні для мертвого півня», позбувся метафор і решти штучок-дрючок.
А: Ха! А взагалі цікаво, що б на ті «Пісні» він, тобто Кузнецов, мені сказав би? Та взагалі їх не сприйняв би! В його розумінні верлібр це псевдоформа якась. Бо він був типом. Типовим страшенно консервативним російським поетом. Він був на той час одним із найновіших перекладачів «Пяного корабля» Рембо.
Я йому якось на перекурі кажу: «А ви, коли перекладали Пяний корабель, не думали про одичание? Ви ж так чудово це переклали, хоч там така метафорична вакханалія!». Але він відмежувався: «Там я переводчик, не автор. Это было техническое задание».
Нині, оглядаючись на таку оцінку поезії, бачиш в цій критиці якесь зерно істини?
А: Зерно істини обовязково десь є. Ну, мабуть, у тому, що якимись моментами окремі мої рядки були дійсно занадто «бароковими». Може, й дійсно треба було знайти якісь простіші лінії, безпосередніші. Серед моїх колеґ з Росії панував культ святої простоти: «Ты что вообще хочешь сказать людям?». Тобто це така досить безнадійна ситуація була чогось там самому навчитися чи когось навчити.
Б: Але скажу як читач, я памятаю ті часи і цю різницю сприйняття російської і української поезії. У російській мене від такої «избыточности» нудило і справді хотілося чогось «простішого». Хоча б тому, що російській мові нічого не загрожувало і сама собою демонстрація можливостей мови здавалася мені для російської поезії зайвою. Натомість багатству мови в українських віршах, у твоїх зокрема, які тепер сприймаються як такий канон 90-х, я дуже тішився. І так само тішився, коли вийшла «Перверзія». Хоч якби сьогодні хтось написав щось подібне до «Перверзії», я би це із щирою душею розкритикував.