він, такий пяний, побитий, бреде додому, а його шлях пролягає повз друкарню. І він, шкутильгаючи попри друкарню, дивиться на її темні вікна. Тільки єдине вікно світиться, і це вікно в кабінеті цензора, де він підписує до друку газету на завтра. Тут важливо знати, що цензори підписувалися не іменем і прізвищем, а спеціальним шифром з двох великих літер і кількох цифр. І в тому оповіданні я наприкінці пишу: «Є тільки друкарня, а в ній цензор БЧ-32617, і він дочитує заключну сторінку газети. Через пять хвилин він підпише її, й завтра настане». І коли зявилася нарешті та публікація у «Прапорі», всі сім оповідань, я зауважив, що мені там дослівно нічогісінько не змінено, жодної цензури не застосовано. За винятком цього одного місця, де згадка про цензора з його шифром. Тобто цензор відцензурував цензора, а все інше пропустив і дозволив Мовляв, що хоч собі пиши, але нас не чіпай.
Сашко, а ти писав поезію?
Б: Аж так щоб сильно, то нє.
А несильно?
Б: Бавився в різні стилізації. Наприклад, сідало нас кілька друзів-студентів, і протягом години кожен мав написати вірш чи сторінку прози під якогось відомого автора, а потім прочитати, і решта мала відгадати, в чиєму стилі це зроблено. Часом і тепер з якоїсь оказії бавлюся: «Осінь, а так, понімаєте, весело» чи «Як поїду, то шукайте мене в Ореґоні».
Тобто такого, щоб від себе, не було?
Б: Добре, якщо вже як на сповіді в усіх гріхах треба зізнаватися Студентом я жив у гуртожитку. їсти собі готувати не вмів. І тепер теж не вмію. Але трохи бренькав на гітарі. То складав щось, якісь текстики до музики, щоб ходити з ними по дівчачих кімнатах.
А: Російською мовою, напевно
Б: Так, сільським дівчатам 80-х російською більше подобалося.
А: «Родники вы мои серебряные» Клас!
Б: На жаль, аж так добре не було. Радше така епігонська єсєнінщина, «погребальной грусти внемля», як то у 1718 років, коли життя вже позаду, «много сделано ошибок» і нема жодної надії на майбутнє. Крім надії, що дівчата дадуть повечеряти. Як правило, давали досить швидко. Видно, не могли того довше слухати. Ага, і ще у нас був студентський театр. Я там теж якісь тематичні куплети віршував і виходив з гітарою в інтерлюдіях, як Висоцький на Таганці. Це вже було трохи ліпше, щось гумористичне А так, то розписався я на дипломній, а ще більше в аспірантурі, на дисертації. Яку я не дуже хотів писати, але якщо вступаєш в аспірантуру до хорошої людини, а це був згадуваний професор Волков, то незручно підвести. А не хотів, бо мені тема не дуже подобалася, треба було написати про Сократа. Та що, думаю, таке, дипломну я писав у згадуваного Іванюка, порівняльний аналіз прози Лєрмонтова і Джойса, а тепер бери займайся якимось дідом давньогрецьким. «Дайте мені, кажу, бодай того гіппі Діогена, все трохи цікавіше».
А: А мусило бути щось з античності, так?
Б: Професор Волков керував загальною науковою темою кафедри: традиційні сюжети і образи. Він розробляв теорію, а його аспіранти брали якісь конкретні приклади давніх образів міфологічного, історичного чи суто літературного походження і досліджували, як воно трансформується в новішій літературі. Ну і, мабуть, бракувало для загальної картини Сократа, реальної історичної постаті, яка потім стала героєм десятків літературних творів. Мені це здалося нуднуватим, але потім я оцінив тему і дотепер Волкову вдячний. Бо мусив прочитати всього Платона, Ксенофонта, за інерцією й Аристотеля, знайти, що говорив про Сократа Антисфен, далі пішли Еразм, Сковорода, Геґель, Кєркегор, Ніцше Більшість суто художніх творів про Сократа справді слабенькі, але ця філософська база стає мені в пригоді й сьогодні. З іншого боку, я ж розумів, що моя дисертація не зовсім наука. Не можна, якщо вже серйозно робити науку, писати про образ давньогрецького походження, не знаючи давньогрецької мови. То я спробував принаймні написати цікаво, щоб була якась інтрига, різні оповідні прийоми. Белетризував дисертацію. І секретар вченої ради це оцінив. Сказав: «Отак треба писати!».
Ти видав її як монографію?
Б: Ні, лиш кілька примірників надрукував для бібліотек. І різні шматки потім, перероблені, пішли до наукових журналів як статті. А наступний етап, який по суті дотепер триває, повязаний з тобою, Юрко. Це був 2000 рік, ти приїжджав до Чернівців, а я мав провести вечір. Приходжу до головного редактора газети «Молодий Буковинець» Богдана Загайського, питаю, чи дали б вони якусь статтю, щось про творчість Андруховича з елегантною рекламою вечора.
Богдан відповідає: «Дати не шкода, лиш так, як ти хочеш, нема кому написати. Хіба бери сам пиши». У мене ще тоді й компютера не було. Написав від руки, назвав «Весна патріарха». А за якийсь час ми десь перетнулися, і він, Богдан, мені каже: «Не повіриш, одна моя знайома прочитала ту твою статтю, і їй сподобалося. Може, ще щось напишеш?». Коротше, завдяки незнайомій «одній знайомій» я почав писати для газети регулярно. Перші статті були в основному про зарубіжну літературу, яку я і так викладав в університеті, матеріалу мав під руками скільки хочеш. Потім пішли українські автори. А потім Василь Іваночко з «Лілеї-НВ» видав мені з тих текстів збірку «Щось на кшталт Шатокуа».